Так було не завше, бо я пам’ятаю ці місця з часів, коли долар був навіть менше, ніж по 8 гривень. Ми їздили сюди на лижі, спершу з татом, потім уже були поїздки з ліцею, згодом тато купив тут дешеву ділянку і побудував дім. В мене ніколи не було свого села, але потім з’явився Орявчик і став частиною мого існування. Всього лиш 137 кілометрів від Львова, і я опинялася тут, поміж невисоких гір, відсутності туристів, присутності цілковитого спокою і незбагненного духу цього місця.
Наш будинок всі мої знайомі чомусь вважають дачею, хоч дачі в нас ніколи не було, як в небажаних громадян Радянського Союзу, членів родини яких було скоріш прийнято відправляти на Сибір, аніж давати їм квартири й земельні ділянки. Наш будинок стоїть на схилі, де ще за Першої світової відбувались бої, а пізніше в прилеглих лісах переховувались упівці. Я люблю слухати історії про те, як хтось з місцевих знайшов тут криївку, а потім її знову заховав, аби в минулому не копирсались ті, кому не треба; люблю слухати історії про ведмедів, які боролись з людьми за право на ці землі; люблю слухати, як сусідського кота мало не вкрала лисиця, і що пес має спати у високому вольєрі, щоб не вкрали вовки. Я люблю дикість цих місць, люблю п’яничок, які, несучи воду коням, що пасуться за пару десятків метрів від моєї хати, розповідають мені про великих гадюк. Люблю міжміські автобуси, які їдуть сюди невиправдані майже 4 години лишень тричі на добу, люблю очікування цих автобусів, люблю, що тут усі знайомі. Теплими літніми ночами тут добре поставити розкладачку під зоряним небом і втомлюватись рахувати зірки, що падають з неба одна за одною. Тут добре цілими днями читати, а вночі запитувати себе про сенс людського існування. Тут просто добре, дуже добре. Бо тут був спокій.
Але.
Після Революції Гідності одну з місцевих садиб викупили десь звідти, зі сходу, і влаштували тут дитячий табір. Щоліта сюди приїжджають дітиська і набираються енергії Карпат, аби не висиджувати вдома перед комп’ютерами свої канікули. І це добре, я не маю нічого проти. Але. Чому стільки російськомовного галасу? Навіщо роздирати й ґвалтували спокій цього села своїми російськомовними піснями й вигукуванням “Маладєц, давай, више” чи ще щось таке? За що мені ці крики цією мовою попід моєю хатою? Чому усі інші можуть слухати свою музику та вести свої розмови неважливою якою мовою так, щоб не чуло усе село, а російськомовні – ні? Я не маю нічого проти російської, не маю нічого проти їхнього способу існування, але чому я повинна увесь день і до пізнього вечора замість щебетання птахів і мукання корів слухати крики російської мови і цю сповнену несмаку музику? Раніше я думала, що в Орявчик я зможу втекти і сховатись тут навіть від кінця світу, а тепер о пів на 11 вечора я слухаю якийсь російський шансон і хочеться видирати волосся від розпачу. Про яку українізацію може йти мова, про яке порозуміння, про яке братерство і єдність? Я не хочу приймати цю мову таким шляхом, я просто не хочу її чути тут, чому не може зберегтись бодай якийсь маленький клаптик країни без цієї мови? Моє місто переповнилось цією мовою, мої гори переповнились цією мовою, що буде наступним?
Можете собі уявити, щоб від одної маленької дитячої бази безперервний галас тривав весь день? Якась незрозуміла музика, якісь старі попсові пісні, які вмикають на одну хвилину, щоб потім раптово перемкнути на щось інше? І може б, все це було моєю примхою, бо, бачте, приїхала пані зі Львова і їй тут не дають в спокої книжки свої сиромудрі читати, однак ситуація значно цікавіша. Поцікавившись в сусіда, чи він принагідно не може підійти до тієї бази і попросити хоч трохи стишити ту какофонію, я довідалась про цікаву ситуацію. Протягом усього літа мешканці села жаліються на цей гамір і просять мати совість до їхнього життя. На це власники бази відповідають, що це приватна територія і вони включають музику тільки вдень, тому мають право робити що хочуть. Тобто мешканці села, яке існує ще з тих часів, коли не було Радянського Союзу, які приборкали ці схили, які навіть не претендують на те, щоб телебачення було державною, тепер ні з того ні з сього опинились під музичним терором нетутешніх людей. І як назвати таких туристів, які своїм перебуванням порушують спокій всього села і принципово ігнорують прохання хоч трохи втихомиритись? Бидло, просто бидло. Інакших слів мені годі підібрати. Але що ж тут вдієш, ми ж єдіная краіна, бидло треба поважати!
Проте! Чи маємо ми право хоч десь сховатись від російської мови? Чи маємо ми право на бодай клаптик землі, де ми можемо боліти своїм минулим і віддавати шану нашій українськості? Можливо, основною ціллю Путіна був таки не Крим і Донбас, а мільйони переселенців і втікачів зі Сходу на Західну Україну, щоб ґвалтування російською мовою не припинялось ні вдень, ні вночі? Якщо так, то браво, Владімір, ваш план навіть кращий, ніж ви собі уявляли. Від бидла не сховаєшся ніде, можете забирати солдатів з ДНР та ЛНР, рускоязичні патріоти зроблять за вас все безкоштовно і світовій спільноті не буде за що вас судити. І в результаті судитимуть тільки нас, бо це ж ми висуваємо претензію вашому бидлу, а не вони нам. Це ми погані, це ми наглі. І давайте, захисники двомовності, опісля закидайте мене камінням, бо ж є і виховані туристи, які прагнуть єднатися з рідною землею. Шкода тільки, що я їх ніде не бачу, хіба лише в якихось поодиноких прикладах коментарів у фейсбуці. І всіх, хто скаже мені, що я перегинаю палицю, запрошую до себе в гості, приїдьте і спробуйте тут відпочити, може, вам пощастить більше.
Сообщение от Zed
Написано, что характерно, по-русски...Текст свернут. нажмите + чтобы посмотреть
https://zbruc.eu/node/82230Так було не завше, бо я пам’ятаю ці місця з часів, коли долар був навіть менше, ніж по 8 гривень. Ми їздили сюди на лижі, спершу з татом, потім уже були поїздки з ліцею, згодом тато купив тут дешеву ділянку і побудував дім. В мене ніколи не було свого села, але потім з’явився Орявчик і став частиною мого існування. Всього лиш 137 кілометрів від Львова, і я опинялася тут, поміж невисоких гір, відсутності туристів, присутності цілковитого спокою і незбагненного духу цього місця.
Ответить с цитированием
Полная евроинтеграция, а уж какая толерантная-то... 
