Игры свидомого разума

[allo]

гм мне тут регулярно подобный материальчик подгоняют

Одесу заснував перший Український король Данило
Питання дати заснування Одеси досі продовжує викликати дискусії як серед істориків, так і серед людей, далеких від будь-яких наукових кіл. Російськоорієнтовані громадяни стверджують, що роком заснування нашого міста слід вважати 1794 рік, коли в результаті війни український південь відійшов від Туреччини до Росії. Важко повірити, що Степова Україна, яка не мала ніяких природних кордонів (гір, пустель, морів, океанів), які відділяли б її від Центральної України - Гетьманщини, до появи тут росіян не мала жодного відношення до історії України, а була диким і пустельним краєм.
Кожний одеський школяр знає, що козацькі села Нерубайське та Усатове, які зараз територіально злилися з Одесою, існували ще до 1794 року. Більш освічені можуть пригадати роботу нині покійного одеського історика Олександра Болдирєва "Одесі - 600", де неспростовно доводиться, що наше місто під іншою назвою існувало вже в часи Великого Князівства Литовського. Та чи не сягає історія нашого міста давніших часів? Скажімо в ті часи, коли українці ще не підпали під владу іноземців. Отже зробимо невеличкий історичний екскурс.
Галицько-волинська держава мала усі ознаки середньовічного, королівства, якому притаманні різноманітні форми залежностей теренів. Зображення могутньої держави лише в умовному способі політичних подій, безпосилковий повтор тези Михайла Грушевського про те, що "Всеукраїнською, якою була Київська, Галицько-Волинська держава стати не подужала, обмежилася Західною Україною", тривалий час становили монополію в радянській історіографії. Але продовження цієї фрази у М. Грушевського виглядає таким чином: "хоч було кілька моментів, коли заносилося як не на опановане нею цілої України, то значне розширення сфери впливів на сході."
Звичайно, побачити мапу найбільшого територіального розвитку Чехії часів Оттокара ІІ Пржемисла, чи Священної Римської імперії, що власне ніколи не була єдиною державою. Але щодо Галичини традиційно навіть не розглядається проблема - як виглядала ця держава у добу свого найбільшого розквіту, зараховуючи і тимчасові, черезсмужні й династичні володіння.
За часів Володимира-Василя Святого за літописними згадками давньоруський політичний кордон на Заході встановлено "аж по Краків ". Перемишль тоді виступав як головний центр усього Підкарпаття. Терени з мішаним населенням сягали до Вісли.
Таку ж лінію кордону можна констатувати й під орудою Ярослава-Юрія Мудрого. Від початку прилучення до Київської держави Галичина входила в одну волость із Волинню, а потім переходить безпосередньо під владу київського князя.
Коливання кордону держави найбільш відчувалося на межі з Польськими князівствами, які за планами Василька, взагалі повинні були бути підпорядковані Галичині, а також на межах із Волинню й Київщиною. Але щодо інших давньоукраїнських земель принцип галицької політики найкраще висловлений y літописній згадці про перемогу Володаря над киянами у 1099 році: "Належить нам на межі своїй стати ". Крім постійного напряму походів на Польщу, другим за значимістю, була експансія на південь.
Першим державницьким проникненням слов'ян на долішньому Дунаю, мабуть, слід вважати, відоме за візантійськими згадками укладення договору 482 року слов'янським князем й спорудження ним там міста. У період створення соборної Київської держави це терени розселення тиверців та уличів, достатньо засвоєні. Їхні міста "Повість врем'яних літ" вважає існуючими і "до сего дня ", а саме в другій пол. XI ст. Просторий вихід імперії Рюриковичів на морське узбережжя на усьому протязі від Дунаю до Дону пошкоджений вторгненням тюркських народів наприкінці XI ст. "майже повністю поновлюється, безперечно, принаймні від Дніпра до Дунаю".
Київська спадщина переходить до Галичини, що залишилася на напрямку південного заходу без суперників. Велика залюдненість цих земель у другій пол. ХІІ ст. свідчить, що процес слов'янської колонізації мав місце й наприкінці XI - початку XII ст. Академік М. Грушевський вважав, що місце притулку безземельних князів-ізгоїв у цю пору "замість, Тмутаракані займає Берладь. Що тут на лівому березі Дунаю могли бути князі і князівські волості і частіше пересиджували тут ріжні неприкаяні князі, вважаю правдоподібним з огляду на руських князів, що від часу до часу з'являться в задунайських городах. "Перший слід такого князя бачить ще в 2-й пол. XI ст. Анна Комнена, вичислюючи варварських князів, що сиділи в подунайських містах (Дрісті, Вачині й ін.), згадує між ними якогось Всеслава. "В ХІІ в. руський князь Василько дістав від імператора по Дунаю чотири городи" .
Вже у 108 4р. галичани вперше напали на останній київський Порт - Олешшя. Тоді Всеволод Олегович провів акцію в оборону Олешшя. Вибитий з Галича Іван Ростиславович, що осів у Берладі виставив у боротьбі з Ярославом шість тисяч військ, що вказує на досить велику чисельність населення галицького півдня. Про те, що це не були "січовики ХІІ сторіччя ", кажуть згадки про жіноче населення, наприклад, у "Слові о полку Ігоровім": "...девіці співають до Дунаю, в'ються голоси їх через море до Києва" - очевидно, мова про дівчат-русинок" . Взагалі, ці сутички між "галицькими вигонцями" киянами найбільш підходять до типології феодальних чвар. Закінчуються вони на користь Ярослава Осмомисла, що "зачинив ворота Дунаєві", "суди рядить по Дунаю". На порубіжжі XII і XIII ст.ст. Олешшя згадується вже як галицьке місто. Навіть у часи внутрішніх війн на Галичині. Про це вказує Галицько-Волинський літопис у згадці від 25 жовтня 1219 р. "прийшли вони[Данило з військом] нижче від города Кучелмина, думаючи, де перейти ріку Дністер. Та за божою милістю прийшли човни з города Олешшя, і переїхали вони в них через Дністер, і наситилися рибою і вином".
"Вигонці галичкия", що мешкали по низовому Дунаю і Дністрі прибули човнами в Дніпро у 1223 р. щоб приєднатися до походу проти татар. За підрахунками академіка М. Грушевського, заснованих на кількості човнів їх, мусило бути кількадесят тисяч.
Академік І. Крип'якевич довів, що надчорноморські землі мали традиційний розподіл на волості. Воскресенський літопис (список ХIV ст.) перераховує біля тридцяти галицьких міст у міжріччі Дунаю й Дніпра. Серед них Килія, Білгород, Черн (над тим же лиманом), Аский (Яси), Сучава, Хотем, на морі Карна, Каварна. Більшість з них досі не локалізовані.
Найбільші міста цього регіону, що відомі за десятками згадок, Берладь і Малий Галич у цьому списку не вказані. Ще кілька назв міст не зарахованих у Воскресенському списку відомі з інших літописів, грамот, хронік.
За мапою академіка І.Крип'якевича південно-західний кордон Галичини проходив по північному берегу Тиси, потім відсікаючи до руських земель приблизно третину сучасної румунської Молдови до міста Малий Галич (Галац) по Дунаю до Чорного моря. Південно-східна межа, якщо починати з Теребовельської волості, приблизно посередині простору між Південним Бугом й Дністром, далі аж на лівому березі Тилігула та його лиману до Чорного моря.
За галицько-київським кордоном за приблизно 36-им меридіаном ішов терен Київського князівства, яке кілька разів Романом та Данилом було приєднане до Галицько-Волинської держави.
У виданій 1984 року праці Крип'якевича "Галицько-волинське князівство " надається мапа створена не ним, а головою редакційної комісії Б. Рибаковим. Вона має принципові розбіжності з текстом, який мусить її описувати. На цій мапі Галицький кордон проходив ледве південніше сучасних Чернівців. Те, що не вдавалося ні Куремсі, ані Бурундаю - відрізати Галицьке королівство від моря, вдалося Рибакову у 70-х роках XX ст.
Усі інші мапи, створені раніше, ніколи не показували відрив Галичини від моря. Наприклад, найбільш фундаментальний посібник для вивчення історії середніх віків Європи, який виданий був у 1961 р. під редакцією Євгенія Олександровича Косминського та А.П. Левоневськогої хоч і не виділяє Галичину в окрему державу, але ж таки показує міста Берладь і Малий Галич й хоч в обмеженому вигляді показує вихід українських земель до Чорного моря.
Тільки у другій половині XIII ст. Золотій Орді вдається відвоювати частину Галицького Півдня до р. Прут, які вона втрачає на початку XIV ст. Після цього відомі ще два нетривалі періоди проникнення татар до Пруту. Обраний боярами на монарха в 1372 році Володислав Опольський, до того сілезький герцог, поновлює суверенітет над узбережжям Чорного моря. У ХІV ст. у пониззі Прута і Дунаю існують Мілковська, а потім й Куманська православна єпархії. Нарешті, насамкінець ХІV ст. надчорноморські землі за правом спадкоємства волинської частини королівства переходять до Литви, а вона на користь Польщі поступається Західним Поділлям.
Широко відомо, що галицькі князі не розглядали свій "стіл " як тимчасовий перед, оволодінням київським, а прагнули до зміщення центру старої Київської держави. Саме цим пояснюється увага, яку галицькі володарі приділяли "нецікавим" із погляду феодальних чвар "окуйменним" "сидінням". На долю галицького населення випало поновлення слов'янського засвоєння Північного Надчорномор'я, після його уповільнення, пов'язаного з децентралізацією та проникненням тюркських кочовиків. "Слов'янська колонізація на схід від Карпат і на Пруто-Дністров'ї - своєрідна слов'яно-волоська "реконкіста ". У цю добу "стабільної нестабільності " досить чітко виокремлюються спеціальний "викид" етносоціального продукту смуги з осілої землеробської області це бродники чи вигонці, а зі степу - дикі половці. Термін "реконкіста" тут достатньо вдалий, бо добре відображує хід речей. І тільки у загальноєвропейському плані явище реконкісти, яке прямо передує початку Нового часу для подій XIІ-ХІІІ століть, не може бути вживаним.
Якщо взяти на увагу текст Воскресенського літопису, то безпосередньо на березі Чорного моря галичанам на ту пору належало "точно чотири порти, сюди можна додати розташовані близько від моря подунайські Малий Галич і Кілію".
Отже, цілком можна висунути припущення, що одним з цих чотирьох портів цілком може бути наша Одеса, яка тоді існувала під іншою назвою. Ця гіпотеза не виглядає такою вже фантастичною, якщо взяти до уваги той факт, що перші поселення на території Одеси археологи датують V-IV тисячоліттям до нашої ери.
Але з точки зору доктрини російського нацизму, яка широко використовується в Україні п'ятою колоною Кремля, теза про заснування Одеси в галицький період української державності абсолютно неприйнятна, позаяк на переконання російських шовіністів галичани є людьми другосортними, такими собі унтеменшами, єдиним сенсом існування яких є завдавання прикрощів Москві. Тобто на шляху до з'ясування дійсного віку Одеси стоять перепони здебільшого політичного характеру, а не наукового. Одеський письменник Богдан Сушинський у своєму історичному дослідженні "Одеса: історія написана століттями" наводить такий приклад:
"Очаків. Літописний ровесник Качибея-Одеси. Як і Качибей, заснований у 1415 році литовським князем Вітовтом у вигляді невеликого прибережного форту. В історії України та усіх найближчих країн він відомий під литовським ім'ям Дашів, кримськотатарською назвою Кара-Кермен (Чорна Фортеця), турецькими назвами Ачи-Кале та Ача-Кьой (Поселення Біля Виходу В Море), нарешті під слов'янізованою назвою Очаків.
Дехто намагається прив'язати історію створення цього міста, його вік, до появи у 1792 році указу російської імператриці Катерини ІІ, який стосується побудови на місці зруйнованої турецької фортеці й поселення нового міста з тою ж назвою - Очаків. Але будь-які спроби вести походження Очакова від дати появи цього указу можуть викликати у серйозних вчених хіба що співчутливу посмішку: "Знову ці російські "імперські амбіції!".

Роман Кухаренко
8.03.09

Добавлено через 53 секунды

Забута українська земля

"Населення прагне злуки з Україною”, — писали 1918 року до Києва із Стародубщини. “Союз землеводства Стародубського повiту… прохає не роз’єднувати Чернiгiвщини вiд рiдної України”, — з іншої телеграми. Звісно, таку позицію не могла схвалювати жодна російська влада: ні царська, ні більшовицька. Стародубці повiдомляли, як комунiсти збирали пiдписи за союз iз Москвою:

“Над тими, хто висловлював бажання злуки з Україною, чиняться насильства, i 50 чоловiк із цього приводу заарештовано i посаджено в Мглинську тюрму. Позаяк населення прагне злуки з Україною, пiдписи за злуку з Московщиною вимагаються загрозою розстрiлу”. Стародубський повiтовий староста Кибальчич 27 липня 1918 року телеграфував до Києва: “Населення в панiцi. У зайнятiй бiльшовиками частинi повiту людей вирiзають, як баранiв”. Україна допомогла, як змогла: 2-й Запорiзький полк пiд командуванням П. Болбочана з двома гарматними батареями було перекинуто для захисту вiд росiйських окупацiйних вiйськ району Новозибкiв—Новгород-Сiверський. Протягом трьох мiсяцiв українцi вели затяжнi бої з більшовиками. Допомагали й мiсцевi мешканці: для потреб української армiї зiбрали й передали 500 карбованцiв.

Та вже наступного року совєтам вдалося вiдторгнути Стародубщину вiд України завдяки українським комунiстам: у Москвi представники “українського уряду” з “типовими українськими” прiзвищами Iванов, Мальцев, Спаський і Ґопнер (остання була основним доповiдачем) заявили про необхiднiсть приєднання Стародубщини до Великоросiї. Договiр, пiдписаний Iвановим, затвердив “робiтничо-селянський уряд” України за рiшенням ЦК комунiстiв. Кордон установлено “вiд злиття рiчок Снову й Iстрицi приблизно бiля мiста Гiрська (з українського боку) по рiчцi Снов та її притоцi Ревна, приблизно до хутора Косовича…”. 1925 року невеликий окрайок Стародубщини — Семенiвську волость — повернуто до складу України. Село Зноб Трубчевської волостi побуло в Українi… один тиждень — Президiя ЦВК СРСР ухвалила залишити його в складi Росiї.

1926 року Стародубський повiт було включено до складу Брянської областi Росiї. Пiсля цього iнших рiшень не приймалося.

ЗЕМЛЯ КРЯЖИСТОГО ДУБА

Iсторично Стародубщина — складова частина Чернiгово-Сiверської землi. Стародуб засновано 1096 року. Наприкiнцi XII столiття ця земля була пiдпорядкована Чернiгову, та встигла, однак, сформувати свiй геральдичний знак iз зображенням кряжистого дуба.

Потiм тут було Стародубське удiльне князiвство, навала монголо-татарiв, входження до складу Великого князiвства Литовського, влада Московської держави, i в 1522 р. було лiквiдоване. З 1663-го тут була територiя Стародубського козацького полку, а Новгород-Сiверський був лише сотенним мiстом Стародубського полку. З другої половини XVII столiття мiсто Стародуб стало ледь не найбiльшим ринком для українських товарiв. На два великі щорiчні ярмарки товари привозилися також iз Москви, Риги, Петербурга й Астраханi.

Як повiдомляє український фiлолог М. Желєзняк, використовують у цих краях схiднополiський (лiвобережнополiський) говiр — архаїчний дiалект пiвнiчного говору. Вiн зберiгає багато релiктових форм. Дiалектологи вбачають його генетичне корiння у говорах полян і сiверян. Для прикладу наведемо цитату з мемуарiв письменника Володимира Кармана, уродженця села Тарасiвка Стародубського повiту. Наприклад, якщо хотiли сказати: “Ми не бачимо, куди нам тепер іти, яким чином. Немає хорошого керiвника”, говорили: “Мi ня вачiм, куди нам тяперь iдiть, якой дарогай! Нiма добрага павадиря”.

ГОЛОВА ЗЛИНКІВСЬКОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ХОТІВ ПРИЄДНАТИСЯ ДО УКРАЇНИ?

На форумi сайту “Українська Правда” проводилося опитування: чи будуть українськi етнiчнi землi в Росiї (Кубань, Дон, Слобожанщина, Стародубщина, Поволжя) у складi України? Бiльшiсть (понад 57 %) вважає, що “так”, але за умови економiчної та культурної могутностi України. Тож i не дивно, що в часи Помаранчевої революцiї на територiї Брянської областi почалося сум’яття, пов’язане з iнформацією в ЗМI про те, що цей район хоче приєднатися до України. Микола Зiвако, голова Злинкiвської районної адмiнiстрацiї, нiбито на однiй iз районних нарад зробив пропозицiю всiм районом вiдокремитися вiд Росiї i увiйти до складу України. При цьому стверджувалося, що свою пропозицiю вiн мотивував географiчною вiддаленiстю Злинки вiд обласного центру, повним розвалом економiки району i тим, що “район постiйно вiддає все напрацьоване у виглядi податкiв до федерального центру i до обласної скарбницi”.

ДЕ ПОДIЛИСЯ УКРАЇНЦI?

За переписом 1926 року, у Стародубськiй окрузi було 57726 українцiв, у Новозибкiвськiй — 24 863, Клинцiвськiй — 15 837. Ученi вiдзначають неправдивiсть цих даних у бiк зменшення кількості українцiв, але через 63 роки у Брянськiй областi Росiї українцями записалися лише 27 122 особи — майже на 100 000 менше! Але й із тих менше половини (46,9 %) визнали українську мову своєю рiдною.

Сьогоднi в мiсцевому музеї, за свiдченням журналiста Сергiя Павленка, немає навiть окремої експозицiї про козацькi часи Стародуба. Хоча ще на початку 50-х рокiв у глухих селах краю були хати з проржавiлими табличками зеленого кольору “Козакъ”. Зрозумiло ж, що не росiйський.

1993 року у Брянську було створено Товариство української культури “Блакитна Десна”, в яке входило аж 15 осiб. Щоправда, є ще й об’єднання “Стародубське козацтво”, яке шукає контакти з Україною.

ВИДАТНI УКРАЇНЦI ЗАБУТОГО КРАЮ

Роман Ракушка-Романовський народився в Нiжинi 1622 року, був сотником, суддею, генеральним пiдскарбiєм. У Стародубi написав видатну пам’ятку “Лiтопис Самовидця”. Помер 1703 року в Стародубi, похований бiля Миколаївської церкви.

Опанас Лобисевич народився в козацькiй сiм’ї у мiстечку Погар Стародубського полку 1732 року, працював у гетьманському урядi К. Розумовського, письменник, мглинський маршалок, очолював Новгород-Сiверське дворянство. Помер у 1805 роцi.

Михайло Миклашевський народився близько 1756 року в селi Деменцiях на Стародубщинi, командир карабiнерного полку в росiйсько-турецькiй вiйнi, губернатор на Волинi та в Катеринославi, сенатор, спiвпрацював із новгород-сiверським гуртком тих, хто виступав за автономiю України. Помер 1847 року i похований у селi Понурiвцi на Стародубщинi.

Iван Самойлович — гетьман України, вiн та його сини Семен i Якiв були стародубськими полковниками. Помер у засланнi 1690 року.

Петро Косач — юрист, громадський дiяч, батько Лесi Українки, народився 1841 року у Мглинi на Стародубщинi. 2001 року чернiгiвська “Просвiта” запропонувала тодiшнiй обласнiй державнiй адмiнiстрацiї вiдзначити його ювiлей. У вiдповiдь не надіслали навіть вiдписки — так страшно було нашим чиновникам нагадати про українське корiння загарбаної Росiєю Стародубщини…

До речi, про батуринський палац гетьмана Розумовського знають уже багато людей, але мало хто — про його палац у Почепi з чудовими парками. Останнi, звiсно, не збереглися, але палац є і сьогоднi, хоча й у жалюгiдному станi. Україна колись його вiдбудує.

Василь Чепурний, Олександр Ясенчу, Українська Альтернатива

_________________

[Рыжий заяц]

Перевод сделайте, пожалуйста.

[Freedomfighter]

гм мне тут регулярно подобный материальчик подгоняют

этим дурням невдомёк что на территории РИ никакой Украины не существовало до 1917 года

[SherXan]

Ай вей...с виду такой приличный город и шо ви себе думаете - основан какой то украинской Данилой.

[22_RUS]

Тоже,из той же серии..Правда,без перевода..
В том и прелесть.

..

Матpiца(для тих, хто бачив фiльм)
Hєо - дypний неофашист y якого амнезiя, дежа-вю та хвоpоба паpкiнсона. Вважаєсебе сyпеpмєном, носить довжелезний плащ i постiйно задає iдiотскi питання
Моpфей - наpкоман зi стажем, лисий нєгp, що пpийняв Бyддiзм i також носитьдовгий шкipяний плащ. Вчився y Москвi, томy непогано pозмовляє по-pyсськи
Тpинiтi - коханка Hєо
Агенти - кацапськi санiтаpи, пеpевдягненi божевiльними
Рiган - кацапський pазвєдчiк i зpадник. Hосить боpодкy а-ля Депеш Мод i мнитьсебе фiлософом
Огакyл - стаpа євpейка з Одеси. Також наpкомани, водiї гpyзовикiв, голоси, божевiльнi дiти та iншi.
Епiгpаф:Imagine, there is no spoon(Де ложка, блядь?!)
Частина Пеpша. Тiпа pєальний мip
Сцена Пеpша Hа сценi непpибpана кiмната, посеpед якої стоїть компьютеp, по якомy чатиться Hєо. Раптом екpан починає блимати i до теpминалy вламyється бpидка pожа Моpфея.
Hєо: Ой!
Моpфей: Шyкай дiвкy з зайчиком на сpацi.
Hєо: Ти хто?
Моpфей: Хочеш знати пpавдy?
Hєо: Шо-о?
Моpфей: Питаю: Хочеш знати пpавдy?
Hєо: Якy?
Моpфей: Тьхy! (вiдключається)У двеpi дзвонять
Hєо: Хочy!: тобто, Хто там?
Hаpкомани: Це ми. Є?
Hєо шаpкає до двеpей i вiдчиняє їх. Hаpкомани бачать компьютеp i випадають на iзмєнy
Hаpкомани: (тpемтячим голосом) Давай!
Hєо: Бабки гдє?
Hаpкомани: (озиpаючись на телевiзоp) Hа:
Hєо: Hа:
Hаpкомани: Дьоpнєш?
Hєо: Iдьом:
Сцена Дpyга (дyже коpотка)
Дискотека. Усi дypнi чи пьянi. Кpiзь товпy бiгають санiтаpи i ловлять якyсьдiвкy. Дiвка видиpається, пиздить yсе довкола та веpещить: "Агенти, агенти!".Пеpiодично вона стpибає та дpига ногами. Санiтаpи ловлять її та колять y сpакyшпpицем. В цю мить Hєо помiчає на нiй намальованого кpейдою а-ля плейбойзайчика.
Сцена Тpетя
Hєо пpокидається y божевiльномy домi. Hа ньомy намотане пpостиpадло на манеpкацапської смipiтєльної pyбашки
Hєо: (намагаючись випpостати pyки i дiстатися сигаpет) От... хyйня!Входять санiтаpи
Hєо: Ага, агенти, блядь! (З цими словами вiн таки витягyє пpавy pyкy та показyє санiтаpам амеpиканський фак)
Агенти: Hy шо, пpоснyвся, блядь? Сiчас ми зpобим пpоцидypкy. Любиш пpоцидypкy?Мням, мням Якщо ти вважаєш шо ти кpyтий, то ми тобi скажемо: ти - падло! Мисанiтаpи, ми - чистимо заpазy. А заpаза - це ти.
(З цими словами санiтаpипиздять Hєо по печiнцi та засовyють йомy до задy гнyтy столовy ложкy) Уяви -немає нiякої ложки. (Санiтаpи pегочyть та залишають палатy).
Hєо: (виймаючи з задy ложкy) Десь я вже чyв таке: пpо конхветy:
Сцена Четвеpта
Блатхата Моpфея. Hа ковдpi лежить обдовбана Тpинiтi та ще декiлька всмеpтьп'яних кацапiв. Один з них сидить пеpед дpевнiм телевiзоpом i дивиться назеленyватий <снiг>. Входить Hєо. Тpiнiтi починає блювати.
Hєо: Шо тyт?
Моpфей: Добpо пожаловать y pєальний мip!
Тpiнiтi: Бyе-еееєєє....
Моpфей дiстає з-пiд плаща piзнокольоpовi колеса i пpотягyє їх Hєо
Моpфей: Вiзьмеш чеpвоне - бyдєшь кльовим паpнєм, пiдсядеш на тожє, шо i ми.Вiзмеш синє - бyдеш лохом конкpєтним, бо то кpейда.
Тpiнiтi: Бyе-еееааааа....
Hєо тягне pyкy спочаткy до чеpвоного, потiм до синього, потiм зновy дочеpвного. Hа лобi в нього видно тяжкy pоботy мислi. Hаважившись, вiн таке беpечеpвоне колесо i їсть його.
Моpфей: (Пpотягyючи Hєо пляшкy поpтвейнy) Hа, запий
Тpiнiтi: Бyyyyyyе-еееєєє....
Hєо: (Розплющyючи очi i дyже голосно) Я знаю Кyнг-Фy!
З цими словами вiн починає молотити меблi, п'яних кацапiв та iнший хлам, щоpозкиданий по комнатi
Тpiнiтi: Шо вiн pобить?
Моpфей: (дивиться на зелений снiг) Вiн pyхається!
Тpiнiтi: Hе так швидко! Бyе-еееєєє....
Hєо пpодовжyє молотити повiтpя, подекyди влyчаючи y стiни. В таких випадках вiн кpичить <Хе!> i пиздить ногами пpєпятствiя. Очi його заплющенi, pот yсмiхнений.З yсього видно, що Hєо дyже гаpно.
Сцена П'ятаHєо пpокидається з дикого бодyна. Вiн yвесь в синцях та садинах. Hавколо лежитьпопизжена мєбєль, якiсь кастpюлi та штyк соpок зкpючених дyгою ложок. Поpyч iзHєо хpопе Моpфей. Посеpед кiмнати мичить Тpiнiтi. Вiд цього мичання i pозлiпляочi Hєо.
Hєо: (хpипко) Хто тyт?...
Моpфей: (не пpокидаючись) Хочеш знати пpавдy?
Hєо: Hєє... Моpфей: То знай, тyт ти.
Hєо: Хто я?
Тpiнiтi: (показyючи навколо) Ти pобив Кyнг-Фy
Hєо обводить кiмнатy поглядом. Потiм тихенько витягає з кишенi Моpфея мобiльного телефона i тpемтячими pyками починає щос набиpати. Моpфейпpокидається.Моpфей: (до Hєо) От я щяз комyсь! Вiддай тpyбy..Hєо: (набpавши таки шось, дико оpе в мобiлy) ЗАБЄРIТЄ МЄHЯ ОТСЮДА!!! АА-А!Hа столi дзвонить стаpовинний телефон. Моpфей пiдходить до нього.Моpфей: (дивлячись на Hєо) Дозвонився? (знiмаючи тpyбy) Hy, "Алльо!"Hєо зi стpахом вiдкидає мобiлy.Моpфей: (з yчастю) Тобi мабyть тpеба до Огакyла...Hєо: Хто такий Оpакyл?Моpфей: Хочеш знати пpавдy? Ой нє, мовчи. Потiм побачиш. Вiн знає, що живе yМатpицi. Вiн вiдчiває Матpицю. Вiн навчить тебе, як зламати Матpицю.Hєо: А почємy я должєн єйо ломать? I нахyя? Тpiнiтi: Бо ти мyдак!Hєо: (помiчаючи себе y дзеpкалi) I чого я лисий?!Сцена Шоста, де Hєо вчиться лiтатиМоpфей: (до Hєо) Це iмiтатоp. Hавколо тебе - штyчна pеальнiсть. В нiй ти самiпpавила, що дiють в Матpицi. Hа деяки ти можеш спиpатися, деякi можна зламати.Hєо: А как я yзнаю, шо можна ломати?Моpфей: (стоячи вже на дахy височенного бyдинкy поpyч iз Hєо) Пизданеш iyзнаєшь.Hєо: (pадiсно) Пpавдy?Моpфей: (хитpо) Ага. Стpибай.Hєо заплющyє одне око i пiдозpiло дивиться на негpаHєо: I на хyя?Моpфей: Пiзнаєш пpавдy! Лєтi, да?Моpфей штовхає Hєо з дахy.Hєо: (хаотично вимахyючи pyками) Оооо-ой бля-а-а-ааа!...Моpфей: (кpасиво кpyжляючи навколо Hєо) Лєтi, а не "бля"!Hєо: Бля-а-а-ааа!... Hа останнiй нотi вiн гyпається об асфальт як мiшок гiвна i плющиться мов дiснеєвський зайчик. Hад асфальтом стиpчать лише очi, якими Hєо дикyвато озиpається. Поpyч плавно, неначе каpтонна pакєта y фантастичних фiльмах, пpиземляється Моpфей.Моpфей: Бiлi не вмiють лiтати...Hєо: (спльовyючи зyби) От саpазф я вфтанy, то ти фyка, ляжефHєо вiльною pyкою вiдшкpябyє вiд асфальтy спочаткy жопy, потiм гововy iпеpевеpається на бiк. Зi звyком пpобки шампанського вiн шиpшає, набyваючиноpмальної фоpми i пiднiмається. Hа поясi Моpфея веpещить пєйджеp.Моpфей: (пеpебиpаючи piзноманiтний хлам, шо навiшано y нього пiд плащем) Часiти.Hєо хpомає за Моpфеєм хаpкаючи кpовью та шиpяє y повiтpя ногою намагаючисьпопасти негpy в спинy.Частина Дpyга. МатpiцаПо-за СценоюКабiнєт главвpача. Hа столi стоїть таpiлка боpщy, поpyч з якою сидить Рiган, татабличка "Смiт", вiдповiдно зi Смiтом. Рiган сyдоpожно їсть. У Смiта y вyхо всyното кyсок дpотy вiд телефонy, який вiн постiйно теpебить. В pyцi в ньохо мyхобойка, якою вiн час вiд часy пиздить по столy.Смiт: Так от, нас цiкавить, хто пpе y лiкаpнi колеса?Рiган: Ам-гyм: Скоко? Платiшь скоко?Смiт: (намагаючи тpимати себе, але з металом y голосi) Хто дiлєp?Рiган: (закатyє очi i огидно плямкає) У мєня єсть свої iнтєpеси - таpєлка боpщакаждий дєнь i дiмедpол!Смiт: Добpе, таpiлка i ампyла:i ложка в день!Рiган: Тpи!Смiт: Двi! Двi ампyли дiмедpола на вечip i iмя!Рiган: (шипить) Моpф-ффей! Це вiн, клятий нiгеp, навчив Hєо кyнг-фy, це вiнзнає пpавдy, але (починає плакати) нi-iiiкомy не-е ка-аажжее-еее:.Смiт: (тиpкаючи вyхо з дpотом) А заpа пошєл нахyй, бо нiчо не полyчiшь.Смiт хyяpить мyхобойкою по головi Рiгана. Рiган пеpестає хлюпати, тихенькопиздiть зi столy ложкy i тихенько pачкyє y двеpi.Сцена ПеpшаЗасмiчена кваpтиpа стаpої євpейки на пpизьвисько Огакyл. Пpямо на пiдлозiсидять дебiльнi дiтки, що гpаються здебiльного алюмiнiєвими ложками. ВходятьМоpфей та Hєо.Останнього тiпає та сiпає y piзнi боки. Рyхи в нього поpивчастi,очi блищать, пальцi тpемтять.Моpфей: (намагаючись обнять євpейкy) Ом-мане Падpе Хyм!Огакyл: (дивлячись на Hєо) Хаге Кгiша, синкy. А хто цей мyдак?Моpфей: (огидно кpивляючись) Вiн хоче знати пГ'авдyОгакyл: (зновy дивлячись на Hєо) Hy i шо ето с табой? Ти двiгаєшься такi какАгент!Hєо: (тiпається) Я... yгк: знаю... yкг: Кyнг! Хвy!..Огакyл: Вiжy. Hо ти полюбiш тy, шо yмегла, а она полюбiт тєбя. I кто-то из васyмгет. Iлi нє yмгет:. Hо кто-то такi yмгєт.Hєо: (сiпаючи головою) Кyнг! Хвy!Огакyл: (витягаючи шось з кишенi) Hєт, божеж мой, от на - з'їж.Hєо не дивлячись жеpе, давиться, хаpкає слиною i зновy жpе. Постyпово йогопопyскає.Hєо: (дикyвато озиpаючись) Гдє я?Огакyл: Ти в бєзопасностi. Ти y дгyзєй.Hєо: От спасiбо, я кpаще пiдyHєо виходить повз дебiльних дiтей, що вiд нiчого pобити, мнyть ложкиHєо: (до Моpфея, що чекає на нього в коpидоpi) Шо це за блядь?Моpфей: Hiчого не кажи. Я не хочy знати тy хyйню - вiн витягyє з-за пазyхистаpого замацаного телефона який починає огидно дзвонити - Ми повеpаємось.Hєо: Кyди? Моpфей: Додомy, y pєальний миp!Моpфей знiмає тpyбкy i тiєїж митi з двеpей вистpибyють Агенти.Hєо: (pадiсно пiдстpибyючи) Ага, Агенти, блядь!Агенти: (кpyтячи Моpфея) От ти, нiггеp, нам i потpiбен. Iдьом, нас ждєтглаввpач!Моpфей: (з гоpдiстю озиpаючись на Hєо) Я дyже стpашний!Агенти: Ага. Як обiзяна. Га-га-ггаааа! (pегочyть)Агенти пиздять обох ногами, pyхаючись, як для наpкоманiв, невловимо швидко. Hамить Hєо охоплює пpозpiння, вiн вiдчyває пpавдy, але якась хyйня хpяцає його впотилицю i pозyмiння згасає.Сцена ДpyгаВ кiмнатy, де сидить Тpiнiтi i Рiган входить Hєо. Вiн y сpакy п'яний. Попiдлозi pозкидано шпpици, невеличкi чеpвонi колеса та штyк тpиста ложок.Hєо: (спiває) "Па шиp-pокай да-аpp-pоге, па Сi-i-iбipppi з канво-оєм!:"Тpiнiтi: Де Моpфей? Hєо: (показyючи пальцi хpест-на-хpест) "АйПi мой двєстi соp-pок п'ять, я в айсiк'ю хаачy оп'ять!:"Рiган: Де Моpфей?!Hєо закатyє очi, голосно гyде, та водить локтями, як паpовоз.Тpiнiтi: Останнiй pаз питаю, де Моpфей?Hєо: (падаючи pаком) Вiн знає пpавдy, а я знаю кyнг-фy-yy! - З останнiмисловами його нyдить пpямо на пiдлогy, шпpици та ложкиРiган: (шепоче до Тpiнiтi) Моpфея взяли Агенти! Hєо - сyка!Тpiнiтi: (пiдходить до Hєо i кладе його головy собi на колiна) Що сталося зМоpфеєм?Hєо: Збppоя! Менi потpiбна збpоя! Я стpiляти хочy!Рiган: Зpоби йомy клiзмy, бо помpеТpiнiтi беpе величезнy клiзмy, та любовно сyє її Hєо y сpакy. Hєо, непомiчаючи, хапає найбiльшy ложкy шо поpyч обома pyками i починає теpти її бiкоббетоннy пiдлогy. Коли лезо стає наче бpитва, Hєо ховає ложкy y штанi тапpиймається за iншy. Рiган з остpахом дивиться на вже п'ятнадцятy заточкy, шоpобить хлопець, та тихенько задкyє.Hєо: А нy стояти, блядь!Рiган: (хтиво намагаючись yлибнyться) Что, нy чьто такоє?Hєо кидає ложкy в Рiгана, ложка влyчає томy y гpyди, де й залишається стиpчати.Hа пiдлогy щось капа з pозбитої y каpманi Рiгана ампyли. Hєо пiдходить до тiла,макає палець y жижy та сyє його до pота.Hєо: От бач, дiмедpол! Ссyчився, падлюка, я зpазy запiдозpив! Рiган тихо осiдає на пiдлогy. Його пальцi сyдоpожне шкpебyть по пилюцi. Пpава лишає слiд дyже схожий на слово "Матpиця", а лiва - "Ми тyт як блядськибатаpейки".Сцена ТpетяЗновy кабiнет главвpача. До кабiнетy влiтає Hєо з клiзмою y жопi. Hа стiльцiтихо маpить Моpфей. Його очi заплющенi, pyки зв'язанi. Поpyч копошаться лiкаpi.Hєо: Ага, то тyт в вас штаб! - голосно бздить, клiзма випадає i на пiдставленyдолоню падає невеличке чеpвоне колесо, яке кyнгфyїст сyє y pота негpy.Моpфей плямка, миттю виpячyє очi i з голосним <чпок> зникає. Hа стiльцiлишається лише стаpий замацаний телефон.Смiт: Заpаз ми тобi покажемо <Штаб>!Hєо: Я знаю Кyнг-Фy та вмiю лiтати!З цими словами вiн пиздить головного лiкаpя телефоном. Телефон дзвонить, лiкаpпадає, iншi - тiкають.Заключна СценаHа ковдpi лежить обдовбана Тpинiтi та ще декiлька всмеpть п'яних кацапiв. Одинз них сидить пеpед дpевнiм телевiзоpом i дивиться на зеленyватий <снiг>.ВходитьHєо. Тpiнiтi починає блювати.Hєо: (виpячyючi очi) Hy нi хyя сєбе!Моpфей: Добpо пожаловать y pєальний мip!Тpiнiтi: Бyе-еееєєє....Hєо зpиває важкy штоpy, за якою вiдкpивається замацане вiкно i pешiтка.Впpавним yдаpом голови вiн б'є скло, виpиває зyбами гpати та поpинає y бездоннyсиню далечинь. З високого неба лyнає <Я ЗHАЮ КУHГ-ФУ-Уyy!>Paul Zhdanov (paul.zhdanov@usa.net), сеpпень - веpесень 2000Розповсюдження вiльне, посилання на автоpа та "подякy" обов'язковi.Особлива подяка Iванy Тypyкy за твоpчi iдеї та натхнення не кинyти pозповiдьпiсля пеpшого ж листаL=( end of clipboard/ )--==--==--==--==--==--==--=---=-=--

_________________[/QUOTE]

[Galla]

Ничего не понимаю.....где перевод свидомой простыни?

[allo]

Рыжий заяц
виноватЪ осознал свою вину меру степень глубину

Одессу основал первый Украинский король Данил
Вопрос даты учреждения Одессы до сих пор продолжает вызвать дискуссии как среди историков, так и среди людей, далеких от любых научных кругов. Російськоорієнтовані граждане утверждают, что годом учреждения нашего города следует считать 1794 год, когда в результате войны украинский юг отошел от Турции до России. Тяжело поверить, что Степная Украина, которая не имела никаких естественных границ (гор, пустынь, морей, океанов), которые отделяли бы ее от Центральной Украины - Гетманщины, к появлению здесь россиян не имела жодного отношения к истории Украины, а была диким и пустынным краем.
Каждый одесский школьник знает, что казацкие села Нерубайське и Усатове, которые сейчас территориально слились с Одессой, существовали еще до 1794 года. Более просвещенные могут припомнить работу ныне покойного одесского историка Александра Болдирєва "Одессе - 600", где неопровержимо приходится, что наш город под другим названием существовало уже во времена Большого Княжества Литовского. И или не достигает история нашего города давніших времен? Скажем в те времена, когда украинцы еще не подпали под власть иностранцев. Ведь сделаем небольшой исторический экскурс.
Галицко-волынское государство имело все признаки средневекового, королевства, которому присущие разнообразные формы зависимостей местностей. Изображение могущественного государства лишь в условном способе политических событий, безпосылочный повтор тезиса Михаила Грушевского о том, что "Всеукраинской, которой было Киевское, Галицко-Волынское государство стать не осилила, ограничилась Западной Украиной", продолжительное время представляли монополию в советской историографии. Но продолжение этой фразы в М. Грушевского выглядит таким образом: "хотя было несколько моментов, когда высокомерничало как не на усвоенное ею целой Украины, то значительное расширение сферы влияний на востоке."
Конечно, увидеть карту наибольшего территориального развития Чехии времен Оттокара ІІ Пржемисла, Священной ли Римской империи, которое собственное никогда не была единым государством. Но относительно Галиции традиционно даже не рассматривается проблема - как выглядело это государство в пор своего наибольшего расцвета, зачисляя и временные, чересполосные и династические владения.
Во времена Владимира-Василия Святого за летописными упоминаниями древнерусская политическая граница на Западе установлено "аж по Краков ". Перемишль тогда выступал как главный центр всего Підкарпаття. Местности с мешанным населением достигали к Висле.
Такую же линию границы можно констатировать и под орудою Ярослава-Юрия Мудрого. От начала приобщения к Киевскому государству Галиция входила в одну волость с Волынью, а потом переходит непосредственно под власть киевского князя.
Колебание границы государства наиболее ощущалось на границе с Польскими княжествами, которые по планам Василька, вообще должны были быть подчиненные Галиции, а также на границах с Волынью и Киевщиной. Но относительно других древнеукраинских земель принцип галичской политики лучше всего высказан y летописному упоминанию о победе Володаря над киевлянами в 1099 году: "Принадлежит нам на границе своей стать ". Кроме постоянного направления походов на Польшу, вторым за значимостью, была экспансия на юг.
Первым государственным проникновением славян на долішньому Дунае, наверное, следует считать, известное за византийскими упоминаниями заключение договора 482 года славянским князем и сооружение им там города. В период создания соборного Киевского государства это местности расселения тиверцев и уличів, достаточно усвоенные. Их города "Повесть врем'яних лет" считает существующими и "к сего дня ", а именно во второй поль. XI ст. Просторный выход империи Рюриковичів на морское побережье на всем протяжении от Дуная до Дона поврежден вторжениям тюркских народов в конце XI ст. "почти полностью возобновляется, бесспорно, по крайней мере от Днепра до Дуная".
Киевское наследство переходит к Галиции, которая осталась на направлении юго-запад без соперников. Большая залюдненість этих земель во второй поль. ХІІ ст. свидетельствует, что процесс славянской колонизации имел место и в конце XI - начала XII ст. Академик М. Грушевский считал, что место приюта безземельных князей-изгоев в эту пору "вместо, Тмутаракані занимает Берладь. Что здесь на левом береге Дуная могли быть князья и княжеские волости и чаще пересиживали здесь ріжні неприкаянные князья, считаю правдоподобным учитывая русских князей, которые от времени до времени появятся в задунайских городах. "Первый след такого князя видит еще в 2-и поль. XI ст. Анна Комнена, вичислюючи варварских князей, которые сидели в подунайських городах (Дрісті, Вачині и др.), упоминает между ними какого-то Всеслава. "В ХІІ в. русский князь Василько достал от императора по Дунаю четыре огорода" .
Уже в 108 4г. галичане впервые напали на последний киевский Порт - Олешшя. Тогда Всеволод Олегович провел акцию в оборону Олешшя. Выбитый из Галича Иван Ростиславич, который осел в Берладі выставил в борьбе с Ярославом шесть тысяч войск, который указывает на довольно большую численность населения галичского півдня. О том, что это не были "сечевики ХІІ век ", говорят упоминания о женском населении, например, в "Слове в полка Игоревом": "...девіці поют к Дунаю, вьются голоса их через море к Киеву" - очевидно, язык о девушках-русинках" . Вообще, эти стычки между "галичскими вигонцями" киевлянами наиболее подходят к типологии феодальных распрей. Заканчиваются они в пользу Ярослава Осмомисла, который "затворил ворота Дунаю", "суды рядит по Дунаю". На порубіжжі XII и XIII ст.ст. Олешшя упоминается уже как галичский город. Даже во времена внутренних войн на Галиции. Об этом указывает Галицко-Волынская летопись в упоминании от 25 октября 1219 г. "пришли они[Данил с войском] ниже от города Кучелмина, думая, где перейти реку Днестр. И за божьей милостью пришли лодки с города Олешшя, и переехали они в них через Днестр, и насытились рыбой и вином".
"Вигонці галичкия", что жили по низовому Дунаю и Днестру прибыли лодками в Днепр в 1223 г. чтобы присоединиться к походу против татар. За подсчетами академика М. Грушевского, основанных на количестве лодок их, мусило быть кількадесят тысяч.
Академик И. Крип'якевич довел, что надчорноморські земли имели традиционное распределение на волости. Воскресенський летопись (список ХIV ст.) пересчитывает возле тридцати галичских городов в межречье Дуная и Днепра. Среди них Килія, Білгород, Черн (над тем же лиманом), Аский (Яссы), Сучава, Хотем, на море Уголовная, Каварна. Большинство из них до сих пор не локализованные.
Наибольшие города этого региона, которые известные за десятками упоминаний, Берладь и Малый Галич в этом списке не указанные. Еще несколько названий городов не зачисленных в Воскресенському списка известные из других летописей, грамот, хроник.
За картой академика И.Крип'якевича юго-западная граница Галиции проходила по северному берегу Тисы, потом отсекая к русским землям приблизительно треть современной румынской Молдовы к городу Малый Галич (Галац) по Дунаю к Черному морю. Юго-восточная граница, если начинать с Теребовельської волости, приблизительно посредине просторную между Южным Бугом и Днестром, дальше аж на левом береге Тилігула и его лимана к Черному морю.
За галицько-київським границей за 36-приблизительно им меридианом шел терн Киевского княжества, которое несколько раз Романом и Данилом было присоединено к Галицко-Волынскому государству.
В выданной 1984 года работы Крип'якевича "Галицко-волынское княжество " предоставляется карта созданная не им, а главой редакционной комиссии Б. Рыбаковым. Она имеет принципиальные расхождения с текстом, который должен ее описывать. На этой карте Галичская граница проходила едва южнее современных Черновцов. То, что не удавалось ни Куремсі, ни Бурундаю - отрезать Галичское королевство от моря, удалось Рыбакову в 70-х годах XX ст.
Все другие карты, созданные раньше, никогда не показывали отрыв Галиции от моря. Например, наиболее фундаментальное пособие для изучения истории средних возрастов Европы, который выданный был в 1961 г. под редакцией Евгения Александровича Косминського и А.П. Левоневськогої хотя и не выделяет Галицию в отдельное государство, но же таки показывает города Берладь и Малый Галич и хотя в ограниченном виде показывает выход украинских земель к Черному морю.
Только во второй половине XIII ст. Золотой Орде удается отвоевать часть Галичского Півдня к г. Прут, которые она теряет в начале XIV ст. После этого известные еще два непродолжительные периода проникновения татар к Пруту. Избранный боярами на монарха в 1372 году Володислав Опольський, к тому сілезький герцог, возобновляет суверенитет над побережьем Черного моря. В ХІ ст. в понизовье Прута и Дунаю существуют Мілковська, а потом и Куманська православная епархии. В конце концов, насамкінець ХІ ст. надчорноморські земли по праву наследования волынской части королевства переходят к Литве, а она в пользу Польши уступает Западным Подольем.
Широко известно, что галичские князья не рассматривали свой "стол " как временный перед, овладением киевским, а стремились к смещению центра старого Киевского государства. Именно этим объясняется внимание, которое галичские властители уделяли "неинтересным" из взгляда феодальных распрей "окуйменним" "сидением". На судьбу галичского населения выпало возобновление славянского усвоения Северного Надчорномор'я, после его замедления, связанного с децентрализацией и проникновением тюркских кочовиків. "Славянска колонизация восточнее от Карпат и на Пруто-Дністров'ї - своеобразная славяно-валахская "реконкиста ". В эти пор "стабильной нестабильности " довольно четко выделяются специальный "выброс" етносоціального продукта полосы из осевшей земледельческой области это бродники или вигонці, а со степи - дикие половцы. Термин"реконкиста" здесь достаточно удачный, так как хорошо отображает ход вещей. И только в общеевропейском плане явление реконкисты, которое прямо передует началу Нового времени для событий XIІ-ХІІІ столетий, не может быть употребительным.
Если взять на внимание текст Воскресенського летописи, то непосредственно на березе Черного моря галичанам на ту пору принадлежало "точно четыре порта, сюда можно прибавить расположенные близко от моря подунайські Малый Галич и Кілію".
Итак, целиком можно выдвинуть предположение, которые одним из этих четырех портов целиком может быть наша Одесса, которая тогда существовала под другим названием. Эта гипотеза не выглядит такой уже фантастической, если принять во внимание тот факт, которые первые поселения на территории Одессы археологи датируют V-IV тысячелетием к нашей эре.
Но с точки зрения доктрины русского нацизма, которая широко используется в Украине пятой колонной Кремля, тезис об учреждении Одессы в галичский период украинской государственности абсолютно неприемлемая, поскольку на убеждение русских шовинистов галичане являются людьми второсортными, такими себе унтеменшами, единым смыслом существования которых есть нанесения неприятностей Москве. Т.е. на пути к выяснению действительного возраста Одессы стоят преграды большей частью политического характера, а не научного. Одесский писатель Богдан Сушинський в своем историческом исследовании "Одесса: история написана столетиями" приводит такой пример:
"Очаков. Летописный ровесник Качибея-Одеси. Как и Качибей, основанный в 1415 году литовским князем Вітовтом в виде небольшого прибрежного форта. В истории Украины и всех ближайших стран он известный под литовским именем Дашів, крымскотатарским названием Кара-Кермен (Черная Крепость), турецкими названиями Ачи-Кале и Ача-Кьой (Поселение Возле Выхода В Море), в конце концов под славянизированным названием Очаков.
Кое-кто старается привязать историю создания этого города, его возраст, к появлению в 1792 году указа русской императрицы Екатерины ІІ, который касается построения на месте разрушенной турецкой крепости и поселение нового города с той же названием - Очаков. Но любые попытки вести происхождение Очакова от даты появления этого указа могут вызвать в серьезных ученых разве что сочувственную улыбку: "Снова эти русские "имперские амбиции!".

Роман Кухаренко
8.03.09

перевел рутой сейчас второй сделаю

[alex]

Тоже,из той же серии..Правда,без перевода..
В том и прелесть.

..

Спасибо, проржался Особенно про наркамана Морфея
А насчёт перевода - у меня Прагма чего то плюёться с этого текста, зависает....

[allo]

Забытая украинская земля

"Население стремится соединения с Украиной”, - писали 1918 года к Киеву из Стародубщини. “Союз землеводства Стародубського повiту... просит не разъединять Чернiгiвщини вiд рiдної Украины”, - из другой телеграммы. Конечно, такую позицию не могла одобрять ни одна русская власть: ни царская, ни большевистская. Стародубці повiдомляли, как комунiсти собирали пiдписи за союз iз Москвой:

“Над теми, кто высказывал желание соединения с Украиной, совершаются насилия, i 50 чоловiк по этому поводу арестовано i посажено в Мглинську тюрьму. Поскольку население стремится соединения с Украиной, пiдписи за соединение с Московщиною требуются угрозой розстрiлу”. Стародубський повiтовий староста Кибальчич 27 июля 1918 года телеграфировал к Киеву: “Население в панiцi. В зайнятiй бiльшовиками частинi повiту людей вирiзають, как баранiв”. Украина помогла, как смогла: 2-и Запорiзький полк пiд командованием П. Болбочана с двумя пушечными батареями было перекинуто для защиты вiд росiйських окупацiйних вiйськ района Новозибкiв-Новгород-Сiверський. На протяжении трех мiсяцiв українцi велели затяжнi бои с большевиками. Помогали и мiсцевi жители: для нужд украинской армiї зiбрали и передали 500 карбованцiв.

И уже следующего года совєтам удалось вiдторгнути Стародубщину вiд Украины благодаря украинским комунiстам: в Москвi представители “украинского правительства” с “типичными украинскими” прiзвищами Iванов, Мальцев, Спаський и Ґопнер (последний была основным доповiдачем) заявили о необхiднiсть присоединение Стародубщини к Великоросiї. Договiр, пiдписаний Iвановим, утвердил “робiтничо-селянський правительство” Украины за рiшенням ЦК комунiстiв. Граница установлена “вiд слияние рiчок Снова и Iстрицi приблизительно бiля мiста Гiрська (с украинской стороны) по рiчцi Снов и ее притоцi Ревностная, приблизительно к хутору Косовича...”. 1925 года небольшой окрайок Стародубщини - Семенiвську волость - возвращено в состав Украины. Село Зноб Трубчевської волостi побуло в Українi... один неделя - Президiя ЦВК СССР постановила оставить его в складi Росiї.

1926 года Стародубський повiт было включено в состав Брянской областi Росiї. Пiсля этого iнших рiшень не принималось.

ЗЕМЛЯ КРЯЖИСТОГО ДУБА

Iсторично Стародубщина - составная часть Чернiгово-Сiверської землi. Стародуб основано 1096 года. Наприкiнцi XII столiття эта земля была пiдпорядкована Чернiгову, и успела, однако, сформировать свiй геральдический знак iз изображением кряжистого дуба.

Потiм здесь было Стародубське удiльне князiвство, нашествие монголо-татарiв, вхождение в состав Большого князiвства Литовского, власть Московского государства, i в 1522 г. было лiквiдоване. С 1663-го здесь была територiя Стародубського казацкого полка, а Новгород-Сiверський был лишь сотенным мiстом Стародубського полка. Из второй половины XVII столiття мiсто Стародуб стало едва не найбiльшим рынком для украинских товарiв. На два большие щорiчні ярмарки товары привозились также iз Москвы, Риги, Петербурга и Астраханi.

Как повiдомляє украинский фiлолог М. Железняк, используют в этих краях схiднополiський (лiвобережнополiський) говiр - архаический дiалект пiвнiчного говора. Вiн зберiгає много релiктових форм. Дiалектологи усматривают его генетическое корiння в говорах полянинов и сiверян. Для примера приведем цитату с мемуарiв писателя Владимира Кармана, уроженца села Тарасiвка Стародубського повiту. Например, если хотiли сказать: “Мы не видим, куда нам теперь идти, каким образом. Нет хорошего керiвника”, говорили: “Мi ня вачiм, куда нам тяперь iдiть, якой дарогай! Нiма добрага павадиря”.

ГЛАВА ЗЛИНКІВСЬКОЇ АДМИНИСТРАЦИИ ХОТЕЛ ПРИСОЕДИНИТЬСЯ К УКРАИНЕ?

На форумi сайта “Украинская Правда” проводилось опрашивание: будут ли українськi етнiчнi землi в Росiї (Кубань, Дон, Слобожанщина, Стародубщина, Поволжье) в складi Украины? Бiльшiсть (свыше 57 %) считает, что “так”, но при условии економiчної и культурной могутностi Украины. Итак i не удивительно, что во времена Померанцевой революцiї на територiї Брянской областi началось смятение, связанное с iнформацією в ЗМ о том, что этот район хочет присоединиться к Украине. Николай Зiвако, глава Злинкiвської районной адмiнiстрацiї, нiбито на однiй iз районных совещаний сделал пропозицiю всiм районом вiдокремитися вiд Росiї i увiйти в состав Украины. При этом утверждалось, что свою пропозицiю вiн мотивировал географiчною вiддаленiстю Злинки вiд областного центра, полным развалом економiки района i тем, что “район постiйно вiддає все наработанное в виглядi податкiв к федеральному центру i к областной скарбницi”.

ГДЕ ПОДIЛИСЯ УКРАЇНЦ?

За переписью 1926 года, в Стародубськiй окрузi было 57726 українцiв, в Новозибкiвськiй - 24 863, Клинцiвськiй - 15 837. Ученi вiдзначають неправдивiсть этих данных в бiк уменьшение количества українцiв, но через 63 года в Брянськiй областi Росiї украинцами записались лишь 27 122 лица - почти на 100 000 меньше! Но и из тех меньше половины (46,9 %) признали украинский язык своей рiдною.

Сьогоднi в мiсцевому музеи, за свiдченням журналiста Сергiя Павленка, нет навiть отдельной експозицiї о козацькi времена Стародуба. Хотя еще на 50-начала х рокiв в глухих селах края были дома с проржавiлими табличками зеленого цвета “Козакъ”. Зрозумiло же, что не росiйський.

1993 года в Брянске было создано Общество украинской культуры “Голубая Десна”, в которое входило аж 15 осiб. Правда, есть еще и объединение “Стародубське казачество”, которое ищет контакты с Украиной.

ВИДАТН УКРАЇНЦ ЗАБЫТОГО КРАЯ

Роман Ракушка-Романовський родился в Нiжинi 1622 года, был сотником, судьей, генеральным пiдскарбiєм. В Стародубi написал выдающуюся памятку “Лiтопис Самовидця”. Умер 1703 года в Стародубi, похороненный бiля Николаевской церкви.

Афанасий Лобисевич родился в козацькiй сiм'ї в мiстечку Погар Стародубського полка 1732 года, работал в гетманскому урядi К. Розумовського, писатель, мглинський маршалок, возглавлял Новгород-Сiверське дворянство. Умер в 1805 роцi.

Михаил Миклашевський родился около 1756 года в селi Деменцiях на Стародубщинi, командир карабiнерного полка в росiйсько-турецькiй вiйнi, губернатор на Волинi и в Катеринославi, сенатор, спiвпрацював из новгород-сiверським кружком тех, кто выступал за автономiю Украины. Умер 1847 года i похороненный в селi Понурiвцi на Стародубщинi.

Iван Самойлович - гетман Украины, вiн и его сыны Семен i Якiв были стародубськими полковниками. Умер в засланнi 1690 года.

Петр Косач - юрист, общественный дiяч, отец Лесi Украинки, родился 1841 года в Мглинi на Стародубщинi. 2001 года чернiгiвська “Просвiта” предложила тодiшнiй обласнiй державнiй адмiнiстрацiї вiдзначити его ювiлей. В вiдповiдь не прислали даже вiдписки - так страшно было нашим чиновникам напомнить об украинском корiння захваченной Росiєю Стародубщини...

К речi, о батуринском дворце гетмана Розумовського знают уже многие люди, но мало кто - о его дворце в Почепi с замечательными парками. Останнi, звiсно, не сохранились, но дворец есть и сьогоднi, хотя и в жалюгiдному станi. Украина когда-то его вiдбудує.

Василий Нарядный, Александр Ясенчу, Украинская Альтернатива

за качество сорри

[alex]

Про Матрицу перевод давай!!!!!
Чтоб знал народ, какая у Тринити срака!!!!

[oly]

Спасибо, проржался Особенно про наркамана Морфея
А насчёт перевода - у меня Прагма чего то плюёться с этого текста, зависает....

Ошибок до фига и больше.
Вечером постараюсь перевести, если никто к тому времени не заборет перевод

[22_RUS]

Про Матрицу перевод давай!!!!!
Чтоб знал народ, какая у Тринити срака!!!!

..При Всём Уважении, Простите, Пожалуйста, какой тут ф песду перевод нужен, читать ТОЛЬКО в оригинале!

..
кстати, спижжэно с ФИДО,старая такая Сеть.

[SherXan]

..При Всём Уважении, Простите, Пожалуйста, какой тут ф песду перевод нужен, читать ТОЛЬКО в оригинале!..
кстати, спижжэно с ФИДО,старая такая Сеть.

Кому-то не давали покоя лавры Леся Поддеревянского.

[Леся Радова]

Читать не стала, ибо "многабукав" и все непонятные. Но "король Данило" меня смеханул))))))

[SherXan]

Живет в одном хуторе Михайловского района Волгоградской области дед с зубодробительным именем Галактион Калистратович.

Добавлено через 2 минуты 22 секунды
Про, с позволения сказать, разум.

Гневное письмо пришло в Госкомитет телевидения и радиовещания, в котором винничанка Галина потребовала убрать из телеэфира слово "черт" и заменить его, например, на "бляха-муха". Эту просьбу глубоко верующая женщина аргументирует тем, что произносить слово "черт" большой грех. При каждом упоминании этого слова в эфире она вынуждена крестить телевизор.

"Мама старается придерживаться всех библейских правил, и поэтому написала это письмо в комитет, — рассказала "Сегодня" дочь Галины Николаевны Марина. — Но сама она не очень надеется на положительный результат. Я верю в Господа, но не настолько, чтобы чураться каждого нехорошего слова. Когда мы вместе смотрим телевизор, мама часто крестится, и это несколько мешает, но ничего — я привыклаю Почему "бляха-муха"? Просто это первое, что маме пришло в голову".

Вот оно, дело в чем...

[Леся Радова]

Госпаади, поверить не могу

[alex]

Госпаади, поверить не могу

В то что Морфей ниггеровский нарик, Нео параноики далее по тексту?

[zlin]

Одессу основал первый Украинский король Данил

а чего не прынц мыкола?

[Леся Радова]

мля, нация гуманоидов проста...

[SherXan]

а чего не прынц мыкола?

Тебе смешно...а меня только только проклюнувшиеся каклоучебники с фразами типа "Цар Мыкола I постановыв" доводили до истерического хохота.

[glava]

..При Всём Уважении, Простите, Пожалуйста, какой тут ф песду перевод нужен, читать ТОЛЬКО в оригинале!..
кстати, спижжэно с ФИДО,старая такая Сеть.

Кому-то не давали покоя лавры Леся Поддеревянского.

Кто такой Лесь-не знаю.Аффтору неймется от зависи к Гоблину

[SherXan]

Кто такой Лесь-не знаю.Аффтору неймется от зависи к Гоблину

Александр Поддеревянский, пишет под псевдонимом Лесь Пиддеревянський. Пишет пьесы. Эдакая эклектическая смесь матюков, высокой культуры, головоломных аллегорий и исторических аналогий. Большой, умный и добрый дядька, основная профессия - художник в третьем поколении. Живет в Киеве, знакомы лично, любит рукопашку, симпатичная дочка. Нифига не свидомый. А эта "Матрица" - это достаточно примитивная работа под него.

[22_RUS]

Кто такой Лесь-не знаю.Аффтору неймется от зависи к Гоблину

Александр Поддеревянский, пишет под псевдонимом Лесь Пиддеревянський. Пишет пьесы. Эдакая эклектическая смесь матюков, высокой культуры, головоломных аллегорий и исторических аналогий. Большой, умный и добрый дядька, основная профессия - художник в третьем поколении. Живет в Киеве, знакомы лично, любит рукопашку, симпатичная дочка. Нифига не свидомый. А эта "Матрица" - это достаточно примитивная работа под него.

..Жаль, потер оригинал, тексту - в обед-100 лет.
Вряд ли писался "под кого-то.
Может быть. кто-нибудь знает. была такая Сеть - FIDO-Net?..когда ещё интернет в зачатках был?..Запросто гонялась под DOS_ом,GoldEd_ом.


А приведенные оба текста на мове -=даже не игры, Сон Разума.

[Майко Группо]

А остался ли в Одессе дом, который заложил этот рубаха-парень королёк Данило?

[allo]

А остался ли в Одессе дом, который заложил этот рубаха-парень королёк Данило?

небось кляты кацапы снесли

ну а Даниил князь галицкий очень бы удивился шо он украинец,
вполне себе нормальный князь был и таки да король но Руський

[allo]

На форумi сайту “Українська Правда” проводилося опитування: чи будуть українськi етнiчнi землi в Росiї (Кубань, Дон, Слобожанщина, Стародубщина, Поволжя) у складi України? Бiльшiсть (понад 57 %) вважає, що “так”

для тех для кого многа букв обратите внимание на апетитик

[Майко Группо]

ну а Даниил князь галицкий очень бы удивился шо он украинец,

Ющенко бы его уговорил.

[allo]

Ющенко бы его уговорил.

недолго ющ бы распинался, времена простые были незатейливые

[SherXan]

..Жаль, потер оригинал, тексту - в обед-100 лет.
Вряд ли писался "под кого-то.

Уж поверь. Неофициальная, древняя, полудохлая страничка Леся и вся на мове
Фанаты товарища Поддеревянского собрали все, что имеет отношение, тут. Обрати внимание на позицию 11. Кроме того, сама эта Матрица представляет собой мегаплагиат, потому как часто мелькают прямые цитаты, надерганных их "пьес" Поддеревянского.

[22_RUS]

Спасибо,ШерХан, за ссылку...
Признаю....

[allo]

Українська героїка

28 січня 2009 року

Зимового ранку 29 січня 1918 на залізничній станції Крути виригнуті темними глибинами Євразії більшовицькі орди розпочинають наступ на позиції українських вояків.

Бридкі, замурзані фігури з азіатськими рисами обличчя, матюки, спиртовий перегар, обдовбані кокаїном комісари, які у божевільній істериці женуть всю цю оскаженілу наволоч на Київ. Брудні хвилі червоного наступу раз за разом натикаються на нечисельний загін молодих українців. Деяким з них ще нема і шістнадцяти, але могутній поклик крові, що привів їх цього ранку в Крути, компенсує нестачу військового досвіду. Вони діють інстинктивно, але розум їх чистий і свіжий. Постріл за пострілом - ще одна купка виродків стікає своєю брудною кров'ю у чистий український сніг.
Пацифістська Центральна Рада зробила все, щоб роззброїти Україну і саботувати процеси створення армії. Винниченко та інші ліберали і ліваки вбачали в більшовиках скоріше союзників, аніж ворогів, а українську державу вони навіть в планах не мали наміру будувати. Їх шкідницька діяльність стала прологом до геноциду української нації у ХХ столітті.

Сьогодні на подвигу української молоді намагаються спекулювати нащадки зрадника Винниченка з-поміж сьогоднішньої комуно-ліберальної лжееліти. Крім фальшивих плачів ці діячі полюбляють називати Героїв Крут дітьми, які нібито не знали, на що вони йдуть.

Назвали б ці боягузливі чинуші-хабарники дитиною, приміром, командира студентської сотні Омельченка, який холоднокровно повів своїх бійців в відчайдушну багнетну атаку проти в кілька разів чисельнішого ворога, аби прикриваючи тил, врятувати побратимів.

Або хай спробували дитиною назвати Аверкія Гончаренка, який починав свою особисту епопею боротьби за Україну командиром у бою під Крутами, а закінчував у вогняних бурях під Бродами у серпні 1944-го. Нехай ці любителі поспівати "Ще не вмерла..." на камери, картинно притиснувши до грудей свої пухленькі чиновницькі ручки, нетямущою дитиною наважилися б назвати учня сьомого класу Григорія Пипського, який почав співати національний гімн коли його розстрілювали. Учень сьомого класу Григорій Пипський не падав в ноги ворогам і не про що їх не просив. Він прийняв смерть як український воїн, ні на мить не засумнівавшись у абсолютній правильності своїх дій. І цей один його вчинок важить для нашої нації незрівнянно більше, ніж існування всіх тодішніх і нинішніх політиканів-паразитів разом узятих.

В той час, коли українці дають бій більшовикам під Крутами, в деморалізованому злочинною пацифістською політикою Центральної Ради Києві вулицю за вулицею, квартал за кварталом захоплюють ті, кого більшовицький переворот зробив авангардом своєї експансії. Демократичні зрадники і боягузи з Центральної Ради розбігалися, лишаючи Київ на розтерзання озвірілим нелюдам, які відчули, що прийшла їх година. Синхронний з наступом армії Муравйова січневий заколот здійснюють не студенти-очкарики з томиками Маркса за пазухами. Заколот виносить на поверхню найогидніших виродків, горлорізів, мародерів, збоченців і дегенератів, які тільки могли знайтись на просторах зогнилої імперії. Гамарнік, Горвіц, Іванов, Бош, Крейсберг - цей ряд прізвищ керівників заколоту звучить як удар фінкою в печінку, в цих прізвищах вже відчувається віддих Голодомору, енкаведистських катівень та сморід таборної баланди.

В січневі дні 1918 року на засніжених київських вулицях українські Січові стрільці під командуванням майбутнього провідника нації Євгена Коновальця не щадили виродків. Січові стрільці були останньою надією українців, тому не зважали на базікання політичних блазнів. Душевний спокій, впевненість в тому, що робиш святу справу захисту своєї нації, своєї честі, своїх матерів, дружин і дітей. І тому ніякої пощади до озвірілих від запаху крові скотів, які вилізли з своїх нір тільки для того, щоб вбивати, грабувати, нищити і загиджувати все навкруги.

Це була блискуча українська перемога. В таких перемогах народжується і кріпне нація. Удар, нанесений по українофобах в ті дні був настільки сильним, що їх нащадки і досі згадують січневий заколот із тремтінням. Не з писульок Центральної Ради починається історія українських перемог у ХХ столітті, а з багнетних атак під Крутами та вуличних боїв у зимовому Києві 1918 року.

Через 11 років після тих подій була створена Організація українських Націоналістів. Був заснований орден, який продовжив справу крутян і тих, хто придушував січневий заколот. Без лібералів і пацифістів, без зрадників і холуїв, без ідеологічної розмазні. Тільки чистота абсолютної ідеї, віддані бійці націоналістичної революції та вождь Євген Коновалець, єдиною помилкою якого у ті січневі дні було те, що разом з більшовицькою заразою він не очистив Київ і всю Україну від зарази винниченківської.
Андрій Іллєнко,

заступник голови Київської міської організації ВО "Свобода"

корявый перевод

Украинская героика

28 января 2009 года

Зимнего утра 29 января 1918 на железнодорожной станции Крути виригнуті темными глубинами Евразии большевистские орды начинают наступление на позиции украинских воинов.

Безобразные, замазанные фигуры с азиатскими чертами лица, матюки, спиртовый перегар, обдовбані кокаином комиссары, которые в сумасшедшей истерике гонят всю эту взбешенную сволочь на Киев. Грязные волны красного наступления раз за разом натыкаются на нечисленный отряд молодых украинцев. Некоторым из них еще нет и шестнадцати, но могущественный призыв крови, который привел их этого утра в Крути, компенсирует недостаток военного опыта. Они действуют инстинктивно, но ум их чистый и свежий. Выстрел за выстрелом - еще одна кучка уродов стекает своей грязной кровью в чистый украинский снег.
Пацифистский Центральный Совет сделал все, чтобы разоружить Украину и саботировать процессы создания армии. Винниченко и другие либералы и леваки усматривали в большевиках скорее союзников, чем врагов, а украинское государство они даже в планах не имели намерения строить. Их вредительская деятельность стала прологом к геноциду украинской наций в ХХ столетии.

Сегодня на подвиге украинской молодежи стараются спекулировать потомки предателя Винниченко из сегодняшней коммун-либеральной лжееліти. Кроме фальшивых плачей эти деятели полюбляють называть Героев Крут детьми, которые якобы не знали, на что они идут.

Назвали бы эти трусливые чинуши-взяточники ребенком, например, командира студенческой сотни Омельченко, который хладнокровно повів своих бойцов в бесшабашную штыковую атаку против в несколько раз чисельнішого врага, лишь бы прикрывая тыл, спасти побратимов.

Или пусть попробовали ребенком назвать Аверкия Гончаренка, который начинал свою личную эпопею борьбы за Украину командиром в бое под Крутами, а заканчивал в огневых бурях под Бродами в 1944-августы го. Пусть эти любители поспевать "Еще не умершая..." на камеры, картинно прижав к груди свои пухленькие чиновничьи ручки, бестолковым ребенком отважились бы назвать ученика седьмого класса Григория Пипського, который начал петь национальный гимн когда его расстреливали. Ученик седьмого класса Григорий Пипський не падал у ноги врагам и не о чем их не просил. Он принял смерть как украинский воин, ни на миг не усомнившись в абсолютной правильности своих действий. И этот один его поступок взвешивает для нашей наций несравненно больше, чем существование всех тогдашних и нынешних политиканов-паразитов вместе взятых.

В то время, когда украинцы дают бой большевикам под Крутами, в деморализованному преступной пацифистской политикой Центрального Совета Киеве улицу за улицей, квартал за кварталом захватывают те, кого большевистский переворот сделал авангардом своей экспансии. Демократические предатели и трусы из Центрального Совета разбегались, оставляя Киев на растерзание озверелым извергам, которые ощутили, что пришла их час. Синхронный с наступлением армии Муравйова январский мятеж осуществляют не студенты-очкарики с томиками Маркса за пазухами. Мятеж выносит на поверхность найогидніших уродов, горлорізів, мародеров, збоченців и дегенератов, которые только могли обнаружиться на пространствах сгнившей империи. Гамарнік, Горвіц, Иванов, Бош, Крейсберг - этот ряд фамилий руководителей мятежа звучит как удар финкой в печень, в этих фамилиях уже ощущается вздох Голодомора, енкаведистських застенков и смрад таборної баланды.

В январские дни 1918 года на заснеженных киевских улицах украинские Сечевые стрельцы под командованием будущего проводника наций Евгения Коновальця не щадили уродов. Сечевые стрельцы были последней надеждой украинцев, поэтому не учитывали краснобайство политических шутов. Душевный покой, уверенность в том, что делаешь святое дело защиты своей наций, своей чести, своих матерей, жен и детей. И потому никакой пощады к озверелым от запаха крови скотов, которые вылезли из своих нор только для того, чтобы убивать, грабить, уничтожать и загаживать все вокруг.

Это была блестящая украинская победа. В таких победах рождается и кріпне нации. Удар, нанесенный по українофобах в те дни был настолько сильным, что их потомки и до сих пор упоминают январский мятеж с дрожанием. Не из писулек Центрального Совета начинается история украинских побед в ХХ столетии, а из штыковых атак под Крутами и уличных боев в зимнем Киеве 1918 года.

Через 11 лет после тех событий была создана Организация украинских Националистов. Был основан орден, который продолжил дело крутян и тех, кто подавлял январский мятеж. Без либералов и пацифистов, без предателей и холуев, без идеологической размазни. Только чистота абсолютной идеи, отданные бойцы националистической революции и вождь Евгений Коновалець, единой ошибкой которого в те январские дни было то, что вместе с большевистской заразой он не очистил Киев и всю Украину от заразы винниченківської.

[Янус Полуэктович]

Украинская героика

28 января 2009 года

Зимнего утра 29 января 1918 на железнодорожной станции Крути виригнуті темными глубинами Евразии большевистские орды начинают наступление на позиции украинских воинов.

Безобразные, замазанные фигуры с азиатскими чертами лица, матюки, спиртовый перегар, обдовбані кокаином комиссары, которые в сумасшедшей истерике гонят всю эту взбешенную сволочь на Киев. Грязные волны красного наступления раз за разом натыкаются на нечисленный отряд молодых украинцев.

Навеяло: "В бессильной злобе красные комиссары засылают к нам своих наймитов, чтобы изнутри разложить революционную армию батьки Бурнаша". Стиль тот же.

[Елпидифор Дормидонтович]

Бля, и охота вам, любы друзи, енту придурь перечитывать? Тему - в "Хлам"!