Все это красноречиво свидетельствует о том состоянии, в котором пребывали как сами поэты, так и окружающее их общество. Чему же удивляться и кого винить, когда тот самый «червоний вир» завертел в своем круговороте всех тех, кто его воспевал и призывал? И здесь нам нужно избавиться от одного раз и навсегда усвоенного стереотипа, в корне искажающего историческую действительность и затрудняющего адекватное ее восприятие. Так уж повелось, что эпоха революции и гражданской войны воспринимается, как правило, сквозь призму некой революционной романтики, тогда как последующая эпоха — как однозначно черное время злого гения Сталина, поправшего все завоевания революции и установившего режим тотального террора. В этом смысле интересна часто встречающаяся параллель с французской революцией, которую, в частности, в предисловии к двухтомнику Хвылевого 1991 г. провел нынешний украинский академик Николай Жулинский: «...вже в кінці 20-х років Николай Хвильовий намагався повернути істинний колір революційним знаменам 1917-го, які починали темніти, чорніти від набухання кров'ю нового термідора ХХ століття».

Однако что такое «термидор» французской революции не в большевистской трактовке? Это прежде всего конец кровавого режима якобинцев и казнь его фанатичных вождей Робеспьера, Сен-Жюста и Кутона. И сколько бы ни лилось крови дальше — во времена Директории, Консульства и империи, — но именно якобинский режим (период Конвента) вошел в историю французской революции как наиболее жестокий и кровавый. Так что по отношению к нему «термидор» являет собой именно затухание террора.

То же — в Советской России: вышеупомянутая параллель действительно уместна, вот только акценты в ней совсем не те, что у большевиков и Жулинского. В великолепной по ясности и логичности книге «Правда сталинских репрессий» (Москва, 2008) Вадим Кожинов показывает, что 30-е по отношению к 20-м, исходя из строго статистических выкладок, представляют собой не нарастание террора и репрессий, а напротив — их затухание. По сути эпоха сталинского террора не что иное, как инерция импульса насилия, пронзившего общество во время революции и гражданской войны. И виновны в этом далеко не одни только Сталин и ЧК-ОГПУ-НКВД, а значительная часть пораженного вирусом насилия советского общества. А вышеозначенное ведомство, равно как и сам вождь, — отнюдь не что-то неорганичное, пришедшее извне, а плоть от плоти всего общества. Того революционного общества, ярчайшим представителем которого является наш герой Микола Хвылевой.

«Сатана в бочці» з гопаківсько-шароваристої «просвіти»
Ломая голову над кажущейся противоречивостью гражданской позиции Хвылевого, украинский литературовед Леонид Плющ в журнале «Post-Поступ» (1993, № 34) писал: «Чи був він чекістом? Якщо був, то розкаявся й заплатив за нього всією античекістською творчістю. Складніше з членством у партії та вірою в комунізм».

Пожалуй, трудно выразиться более неопределенно и бессмысленно. А все оттого, что убежденного большевика и носителя революционного сознания пытаются втиснуть в возобладавшую в анти- и постсоветском украиноведении «просвитянско»-националистическую схему. Но при всем желании сделать это никак нельзя, так что остается только развести руками, как это сделал в статье «Літ Ікара» (в кн. «Пороги і запоріжжя», Харків, «Фоліо», 1998) еще один украинский литературовед Юрий Шерех: «1983 року вперше зібрано все, що збереглося з памфлетів Хвильового. Треба одразу сказати, що для сьогоднішнього читача це поважне випробування. Якщо він сподівається відтворити з цих текстів образ послідовного, загартованого, непохитного борця з комунізмом, він буде розчарований. Бунтівничисть — таке буде перше враження — переходить у пристосуванство, свіжа думка — у догматизм. Деякі місця можуть викликати здивування, інші — почуття гіркого розчарування, прояви сили чергуватимуться з провалами в слабкість, принциповість — із позірною безпринципністю».

На деле же рассуждения г-на Шереха не более чем плод его воображения. Ибо мировоззрение Хвылевого, отображенное в его произведениях, в том числе и памфлетах, вполне последовательно и цельно. Вот только такая последовательность любого «просвитянина» приводит в отчаяние, а потому он и начинает «наводить тень на ясный день». Впрочем, судите сами.

«...для мене просвітянський реалізм — «к чорту»... навіть у прізвищах, бо я його органічно — «органонами» — не виношу...»

«Для пролетарської художньої літератури, без всякого сумніву, корисніш — гіперболічно — в мільйон разів радянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва, ніж сотні «просвітян», що розуміються на цьому мистецтві, як «свиня в апельсині»...»

«Треба якомога скоріш піти назустріч українській радянській молоді, яка хоче бути, перш за все комунарами, а потім вже українцями».

О своей партийной принадлежности Хвылевой не уставал повторять и в стихах, и в статьях, и даже в предсмертной записке: «На мінори розсипалась мряка, І летить з осики лист, Але серце моє не заклякло, Не замовкло, бо я — комуніст». Кому же после этого может прийти в голову искать в его памфлетах «образ послідовного, загартованого, непохитного борця з комунізмом»? Не иначе, что здесь просто сказывается желание перекрасить наиболее талантливого украинского писателя эпохи в цвета, созвучные нынешней политической конъюнктуре. Не беда, что он говорит о прямо противоположном, — это можно списать на его «противоречивость». На самом же деле противоречия имеют место не у Хвылевого, а у его нынешних «просвитянских» толкователей.

Вот они заявляют, что Хвылевой, дескать, «критикував примітивізм «пролетарської» літератури та закликав орієнтуватися на найкращі зразки західноєвропейського мистецтва». В действительности же Хвылевой сам был творцом пролетарской литературы и разрабатывал теоретический фундамент, на котором таковая должна базироваться: «Пролетарське мистецтво наших днів — це «Марсельєза», яка поведе авангард світового пролетаріату на барикадні бої. Романтику вітаїзму утворюють не «енки», а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума — нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій. Це мистецтво першого періоду азіатського ренесансу. З України воно мусить перекинутися у всі частини світу й відіграти там не домашню роль, а загальнолюдську».

А вот Мария Кривенко — автор-составитель школьного пособия «Микола Хвильовий. Огнецвіт фантазії» (Київ, Львів, 2001) — утверждает, что «Сатаною в бочці» Микола Хвильовий називав примітивні більшовицькі театральні агітки — найтиповіший прояв масовізму», а прозвищем «енко» «Хвильовий називав запроданців кон'юнктурі та зрадників ідей високого мистецтва». Для того чтобы убедиться, что это чистейшей воды инсинуация, достаточно открыть памфлет Хвылевого «Камо грядеши», где черным по белому написано:
«Ми гадаємо, що в зв'язку з прискоренням так званої українізації пролетарське мистецтво попадає в тимчасову небезпеку: — «Сатана в бочці» з гопаківсько-шароваристої «просвіти» вилазить зі свого традиційного кубла і хмарою суне на город. Буде великою помилкою гадати, що це «підвівся чорнозем», — той митець, до якого Тичина «посилав свої нерви». Безграмотне міщанство — от хто. Це саме та рідненька «Просвіта» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом, що в свій час була ідеологом куркульні. Тепер, в силу своєї безпринципності, загубивши до того під собою грунт та намацавши несподівані для себе можливості (прискорена українізація), вона робиться «червоною» і йде «селозувати» (певніш — профанувати) міську пролетарську культуру».

«Геть від Москви!», «європейський вибір» та «азіатський ренесанс»

Провозглашенный Хвылевым лозунг «Геть від Москви!» для нынешних сторонников «европейского выбора» как бальзам на душу. Но вот беда: «антироссийский» и «проевропейский» смысл сохраняется здесь лишь в случае, когда этот лозунг вырван из контекста. При прочтении же его в общем контексте мировоззрения Хвылевого предстает совсем иная картина.

Дело в том, что в понимании Хвылевого существует как две России, так и две Европы. В обоих случаях одна ипостась его отталкивает, вторая же вызывает благоговение. В чем же состоят симпатии и антипатии Хвылевого? А вот в чем:

«Є дві Росії: Росія «Краснопресненських» районів, Комінтерну і ВКП, і Росія Сухарєвської крамарихи та жидкобородого «богоискателя».

«Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства, що в ньому, як всесвітній оазис, — пролетарські заводи, Комінтерн і ВКП. Коли на Україні, і зокрема в центрі її, ви чули тільки «товариш», там вже давно перейшли з «гражданина» на «господина». Москва має міцні традиції, яки глибоко входять в міщанство. Москва... по суті, не бачила Жовтневої революції і її героїчної боротьби. Російська революційна демократія — одне, а жидкобородий московський інтелігент — зовсім інше. І от сьогодні він затоскував за сухарєвською купчихою, за тройкою з «бубенцями» і, головне... за Спасителем. Він знов почав «богоискательствовать»...»
«Треба творити «героїчну епоху», а жидкобородий «богоискатель» тягне теософію».

«Велика Жовтнева революція «перевернула» в галузі мистецтва не «старе розуміння літератури»,.. а ті будинки, що в них жили буржуазні прихвосні — Мережковські, Купріни, Буніни...»

Но в то же время:
«...для нас і Ленін, і Петро Великий — один і той же прогресивний людський тип».

По приведенным цитатам предельно ясно, каких ценностей взыскует дух Миколы Хвылевого, а каких не приемлет. В многовековой российской традиции ему по душе революционные радикалы, способные поднять Россию на дыбы и безжалостно вышибить из нее мещанско-мессианский дух, что по Хвылевому суть одно и то же — тройка с бубенцами и идея Спасителя.

Что же до традиции европейской, то и здесь Хвылевой выбирает лишь то, что соответствует идее мировой революции:

«Що ж таке Європа? Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенглер оголосив «на закаті», не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу... Ми не безсилі епігони, ми відважні піонери в яскравий світ — комунізм».

Ни о каком «европейском выборе» в нынешнем понимании здесь не было и речи: «Західне суспільство природно йде до стану духовної імпотенції». Поэтому в будущем роль двигателя прогресса Хвылевой видел не в «загнивающей» Европе, а в «пробуждающейся» Азии: «Азіатський ренесанс визначається не тільки відродженням класичної освіченості, але й відродженням сильної й цільної людини, відродженням нового типу відважних конкістадорів, що за ними тоскує й європейське суспільство... Колись Копернік вносив у світогляд сумніви, Ньютон з'ясував світовий порядок. Сьогодні фашизм прийшов цей порядок зміцнити. І хоч цей прихід запізнілий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатію».
Следование идеям сильной и цельной личности и необходимости революционного преобразования общества при общем атеистическом мировоззрении вполне закономерно приводит Хвылевого к фашизму. («Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки»). С другой стороны, он до конца остается верным учению Маркса и Ленина и надеется на то, что особую роль в мировой революции будет играть Украина:

«Але при чому ж тут Україна? А при тому, що азіатське відродження тісно зв'язане з більшовизмом, і при тому, що духовна культура більшовизму може яскраво виявитись тільки в молодих радянських республіках... і в першу чергу під блакитним небом південно-східної республіки комун, яка завжди була ареною горожанських сутичок і яка виховала в своїх буйних степах тип революційного конкістадора...»

Таким образом, весь конгломерат идей, составивших мировоззрение Миколы Хвылевого, правильнее всего будет окрестить национал-большевизмом.

«Ми були найщирішими комуністами»

В своей предсмертной записке Микола Хвылевой написал: «Арешт Ялового — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий... Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія».

Так что же произошло в 30-е? Следуя какой логике, «коммунистическому режиму» потребовалось расстреливать «найщиріших комуністів»? Обстоятельный ответ на этот вопрос находим в книге Вадима Кожинова «Правда сталинских репрессий».

«Термидор» большевистской революции состоял прежде всего в отказе советской верхушки от первоначальных революционных идей, то бишь от коренного «переформатирования» общества. К таковым относились полное искоренение религии и церкви, ликвидация института семьи, формирование коммун, трудовых отрядов и прочее. Таким образом, для наиболее последовательных революционеров — к каковым, несомненно, принадлежал и Микола Хвылевой, — предательством идеалов революции была и политика нэпа в 20-х, и начавшаяся в 30-х реставрация дореволюционных традиций в области истории, культуры, семьи и быта. Взамен идеи мировой революции генеральной линией партии и советского государства становился великодержавный большевизм Сталина.

Наиболее ярким выразителем радикальных революционных идей был создатель Красной армии большевик № 2 Лев Троцкий с его идеей «перманентной революции». Однако в начавшейся после смерти Ленина борьбе за власть Троцкий потерпел крах и в 1929 г. был выслан из СССР. В это время внутри большевистской партии происходит жесточайшая борьба, закончившаяся полным поражением троцкистов (то есть истинных революционеров) и, как правило, их физическим уничтожением.

По сути раскроенный череп Троцкого означал то же, что и отсеченные головы Робеспьера и Сен-Жюста, — конец революции в ее наиболее радикальном проявлении. Это был и конец «найщирішого українського комуніста» Миколы Хвылевого...

Олег Качмарский