"Кохана внучко, сизокрила голубко!
Ні про що було писати до Тебе. Чим я живу й дишу те байдуже Тобі, яко патріотці українській, моє он патріотство
Oe?a?inuea i?aaaa
починається з Олега й Святослава, захоплює кляземщину й московщину з новгородчиною, вибивається з-під монгольського ярма, помагає нам вибитись із-під єзуїтської Польщі, опановує вкупі з царською раттю "пучину крови нашої" Крим, визволяє нас із-під ляхо-татарського виродка – козацтва, і достойного чада його – гайдамацтва, а ввійшовши, при світлі царських шкіл, в океан всьогосвітньої науки, поновлює бояновську старорущину на звалищах кобзарських дум і живого слова народнього. Тимчасом ся старорущина породила вже "нове в народ їх слово", слово пушкінське, і воно дало нам силу знятись вище простолюдної пісні і повісти. Не вгасала пушкінська новорущина нашого староруського, бояновського духу, а воскресила його. По своїй руській природі вона нам не ворожа, – не те вона, що польщизна: бо й її зродили наші ж таки староруські розуми, ті, що, втерявши "матір всіх руських городів", зібрали докупи яку змогли руську землю під її чада"