Минет по-повстанчески в крыивке. Из романа Оксаны Забужко
Мама, тато, дзядзьо, бабця, вуйко Борух, сестра Іда з мужем, маленький Юзік-Йоселе – всі згоріли, ніхто не вийшов. А вона одбилась од свого народу - її переховала родина колежанки з гімназії, українки. А потім – потім вона попала під облаву, Бог Ізраїля хотів вернути її до мертвих, але у вагоні вона молилася до Розп’ятого, як її навчили в тій українській родині, і чудо сталося: на ешелон напала УПА.
Нарешті до нього дійшло: вона оповідала йому не про себе, а про свого бога, який її покинув. Про жорстокого й твердого юдейського бога, який не знає прощення, ані жалю, і помщається за непослух на жінках і малих дітях, - звільнене місце цього бога вона й офірувала йому, чоловікові, котрого сама ж і вернула до життя: її тіло благало його, як розгрішення від богопокинутости, від жаху смертної пустки.
Йому знову вдарило в голову запаморочення, - жодна жінка ніколи не дарувала йому почуття такої абсолютної над собою влади, в тому було щось недозволене, сливе жаске, але тим магнетичніше…
Tимчасом, мов на потвердження його здогаду, вона опустилась перед ним навколішки, й він затремтів, – вона вбирала в себе м’якими, ягнячими губами його єство впоєно, ледь не побожно, наче справляла містичний ритуал поклоніння нею-таки й викликуваній із його чресел силі, і цим разом та сила виявилась дужчою, тривкішою, ніж він міг собі уявити: більшою за нього самого, бо на якийсь час – легко збивши кволий шемріт її застережень - він теж перестав існувати, впав у темну непам’ять, ведений єдино нездоланною жадобою просування вглиб, у пружно-піддатливу горяч розвогненої лави, що відлунювала схлюпом під червоними склепіннями черепа, і це було неможливо, неймовірно, нестерпно, розтягнено в нескінченність, як безбожно солодке умирання в зупиненому часі, де не було світла, сама лиш вогненна тьма, в яку він бив і бив молотом, підземний коваль, аж зненацька тьма стислась круг нього в блаженну квінтесенцію вдячности, в ніжне кільце, як у виймаючий душу цілунок, стислась - і розтислась, і ще раз, і ще, і того вже таки несила було витримати, і в ту саму мить, коли він вистрелив із пістолета з переможним криком і прострілене тіло повалилося долі, тьма задрижала й збіглась круг них двох у блискавичний вогненний контур - мов навіч явлене замкнене коло струму, - і він простерся на голій земляній долівці відсапуючись, підставивши обличчя місяцеві, як циган, і вже притомно подивувався, що йому нічого не болить – нічого, справді, зовсім даремно вона турбувалась, - тіло дзвеніло відпружним, щасливим спокоєм, як добре випалений глечик.
Він ласкаво – аж трохи чудуючись, скільки в ньому, виявляється, скритих запасів ніжности, - провів рукою їй по плечах – тепер її присутність поруч була приємна, хотілося до неї говорити, пестити, затримати пережите:
- Та ти таки направду помічна медсестра, дівчино! Хоч представляй тебе до вирізнення наказом штабу - за самовіддане зцілення раненого…
По паузі вона відгукнулась, але зовсім не жартом – зміненим, сомнамбулічним голосом (сам звук якого знов наповнив його радісною свідомістю своєї моці):
– Я б хотіла зараз умерти… за тебе.
Отрывок
отсюда.
Текст свернут. нажмите + чтобы посмотреть
Ответить с цитированием