...Після короткотривалого відрядження в зону бойових дій у Франції в 1940 році, Канаріс та Остер спробували пролобіювати призначення Гайнца командиром новоствореного полку спецпризначення “Бранденбург” при військовій розвідці, проте управління кадрів сухопутних військ відмовилось затверджувати кандидатуру через брак командного досвіду. Врешті-решт, у званні майора Гайнц очолив 1-й батальйон елітного полку спеціального призначення. Його підрозділ здійснював підготовку до вторгнення в СРСР у рамках плану “Барбаросса” спільно з українським батальйоном “Нахтігаль”, до якого в якості офіцерів-зв’язкових були відряджені підлеглі Гайнца Ганс-Альбрехт Герцнер і Теодор Оберлендер (в цивільному житті - професор політичної економії). Українським командиром батальйону добровольців, створеного під егідою ОУН-Б, став крайовий провідник організації на етнічних українських землях окупованої Німеччиною Польщі капітан Роман Шухевич. Після проходження спеціального вишколу в учбовому центрі Нойгаммер, батальйон “Нахтігаль” в червні 1941 року було перекинуто в район містечка Радимно на річці Сян поблизу радянського кордону та в оперативному відношенні підпорядковано командиру 1-го батальйону “Бранденбургу” Ф. В. Гайнцу, який наступав в ролі авангарду 1-ї гірськострілецької дивізії вермахту. Саме українські вояки “Нахтігаля” на світанку 30 червня 1941 року увірвались в покинутий радянськими окупантами Львів і взяли під контроль ключові об’єкти, відновивши в місті правопорядок після кривавих радянських злочинів. Проголошення Акту відновлення Української Держави Ярославом Стецьком спричинило хвилю арештів керівництва і членства ОУН німецькими органами безпеки, що негативно позначилось на моральній атмосфері в батальйоні “Нахтігаль”, який брав участь у важких боях з прориву укріплень “лінії Сталіна” в районі Вінниці. Гайнц неодноразово доповідав командуванню про ненормальність ситуації та пропонував врегулювати політичні питання таким чином, аби батальйон міг і надалі діяти як ефективна українська бойова одиниця. Базуючись на звітах оперативних груп служби безпеки SD, райхсфюрер SS Гіммлер неодноразово скаржився Канарісу на “проукраїнську” політику Гайнца та пропонував замінити його, що й сталося наприкінці 1941 року, після розформування “Нахтігаля”...

... Використовуючи підроблені документи та підпільні зв’язки, Гайнц зумів влаштуватися на роботу в берлінський магістрат, а влітку 1945 року став бургомістром містечка Бад-Зааров в радянській зоні окупації. У 1946 році Гайнц, помітивши пильну увагу радянського СМЕРШу, перебрався до Берліна та працював журналістом, співпрацюючи з газетами, що виходили в союзницьких окупаційних секторах міста. Початок “холодної війни” повернув Гайнца до активної роботи за фахом - досвід підпільника та кадрового розвідника з власною агентурною мережею та контактами серед колишніх спецназівців став неоціненним активом у розділеному на сектори Берліні, де зосереджувалась майже вся активність спецслужб у Європі. Гайнц починає співпрацювати з представниками американської, британської, французької та нідерландської розвідок, постачаючи інформацію з радянської окупаційної зони. Під час радянської блокади Західного Берліна співробітники ЦРУ з міркувань безпеки літаком вивезли Гайнца з міста, після чого він замешкав у містечку Нойвід, у французькій зоні окупації, де легально отримав ліцензію на видавничу діяльність. У 1948 - 1949 роках розвідувальна мережа Гайнца практично стає резидентурою ЦРУ в Східній Німеччині; не припиняється також плідна співпраця з фрацузькою розвідкою. Після утворення ФРН державний секретар внутрішніх справ Г. Ріттер фон Лекс звернувся до Гайнца з проханням допомогти в розбудові цивільної контррозвідувальної структури, яка стала пізніше відома як Служба захисту федеральної конституції та відзначилась у наші дні енергійною роботою проти “екстремістських” націонал-патріотичних організацій. Уряд Конрада Аденауера прагнув отримати надійне джерело інформації про події в Східній Німеччині, не спираючись на дані спецслужб США та Великобританії, адже навіть військова розвідка ФРН, створена генералом Р. Геленом, колишнім начальником відділу “Іноземні армії сходу” в Генеральному штабі сухопутних військ під час війни, знаходилась на американському фінансуванні. На початку 1950 року до роботи нової розвідувальної структури, створеної фактично нелегально при апараті канцлера ФРН для роботи проти НДР та країн дунайського басейну, долучився і Ф. В. Гайнц, який паралельно розвивав особисті контакти з швейцарською розвідкою. Наприкінці 1951 року структура Гайнца отримала штаб-квартиру у Вісбадені та організувала резидентури в Берліні, Мюнхені, Відні та Трієсті, активно збираючи розвідувальну інформацію, зокрема про дислокацію та чисельність радянських військ і сателітних східнонімецьких частин. Військова розвідка Р. Гелена, що володіла більшими ресурсами, однак не відзначалась аналогічними за масштабом результатами збору інформації, у 1951 - 1953 роках активно розробляла свої конкурентів з Вісбадена, прагнучи поглинути або ліквідувати паралельну спецслужбу.

Юрій Михальчишин