История Украины, писанная кровью (для Егория)

[Сармат]

Ув. novoross_73</lj>провел скурпулезную исследовательскую работу по изучению "подвигов" батальона "Nachtigall" во Львове.
Продолжение его работы здесь, здесь, здесь и здесь.

Проведенную работу гармонически дополняют эти свидетельства:


1.
Ми сидимо один проти одного. Розпочати розмову важко обом, з різних причин. Йому вже не раз доводилось отак сидіти вдвох, в одній кімнаті, і згадувати... Здається, до цього вже можна було б звикнути. Вже все давно сказано, висвітлена кожна най менша подробиця. Я не буду його просити поставити підпис під кожним аркушем списаного паперу. І все-таки він хвилюється. Закурює. Проводить рукою по передчасно посивілому волоссю, мовчить. Довго мовчить. Раптом встає, підходить до шафи, виймає якісь папери, книжки, зошити, кладе на стіл.
— Це моя кандидатська дисертація, — каже він.
— Я її майже закінчив. Результат трирічних спостережень. Проблема нова, у нас нею ніхто не займався, була лише одна спроба за кордоном. Але це дуже важливо для хворих, розв'язання цієї проблеми полегшить страждання людей.

І далі, без будь-якого зв'язку, продовжує:
— А так я живу. Це мій кабінет, там — спальня. Всі вигоди, окрема квартира. В сусідній кімнаті спить дитина. Дружина зараз на роботі. Ми обидва
з вищою освітою... І все це дала мені Радянська влада.

Закурює нову сигарету. Рука зрадливо тремтить. По паузі вимовляє, мабуть, найголовніше:
— Мені Радянська влада все простила. Все. Адже я зовсім не знав, що таке Радянська влада. Я не розумів, за ким іду. Прозріння прийшло пізніше... Зрозумійте, як важко мені нести через все життя тягар свого минулого. Брати з рук Радянської влади все те, що вона дає кожному громадянину, користувати¬ся благами Конституції і, думати: чи маю я на це право? Чи зможу за все віддячити? Адже я боровся проти тих, хто дав мені це життя... Важко. Мені простили, а я собі досі не можу простити. Ох, якби ви знали, як я ненавиджу своє минуле, всіх тих, хто штовхнув мене на манівці, хто обдурив мене двадцять років тому... А почалося це так.
2.
Навесні 1939 року йому минуло 19 років. Закінчивши школу офіціантів у Львові, він довгий час шукав роботи і, зневірившись, подався до Кракова. Війна і окупація Польщі гітлерівськими загарбни¬ками застали його офіціантом в одному з казино. Саме тоді почалося його падіння.

Говорити, що до цього привели якісь ідейні переконання, — безглуздя. У нього не було власного світогляду, ніяких ідейних переконань. У політиці він не розумівся. Була тільки мрія повернутися на батьківщину. Про це він думав, цим ділився з товаришами по роботі і якраз цього виявилося досить, щоб попасти в оунівське павутиння.

О, «провідники» з ОУН знали, як знайти шлях до серця самотнього хлопця! Він хотів знати, що діється на Львівщині, возз'єднаній в єдиній Українській Радянській державі, а вони підсилали до нього людців, що повтікали від народної влади, ненавиділи робітників і селян, які вперше стали справжніми господарями власної долі. Він одержував брехливі відомості про становище на Україні. Йому давали відповідну літературу, зверталися до його «свідомості», малювали райдужні перспективи створення «самостійної» України.

На початку 1940 року оунівці посилили розмови про можливість війни з Радянським Союзом і необхідність організації українських націоналістів на боротьбу з «москалями». З цією метою його відправи ли у Криницю, де під керівництвом гітлерівських інструкторів проводилась попередня військова підготовка. В Криниці зібралося понад 200 націоналістичних молодчиків, серед них були і колишні петлюрівці і майбутні бандерівці, люди без роду і племені, які мріяли нажитися на війні, повернути собі втрачені маєтки, землі і парафії, були і зовсім зелені юнаки, обдурені облудною націоналістичною пропагандою.
Через два — два з половиною місяці всіх перевезли до міста Нейгаммер у Німеччині, розмістили у військових таборах. Сюди прибули й інші групи українських націоналістів, сформовані в інших місцях. Всіх їх об'єднали в батальйон під німецькою назвою «Нахтігаль» («Соловей») нібито тому, що солдати батальйону добре співали українські пісні. Була ще одна назва, неофіціальна, — «Український легіон». На той час гітлерівці ще продовжували заігрувати з українськими націоналістами, обіцяли «самостій¬ність».

Батальйон був сформований у складі чотирьох рот, чисельністю близько 1.000 чоловік. Усім видали німецьку солдатську форму. Батальйон очолили гітлерівський офіцер Герцен і один з керівників оунівців — Роман Шухевич. Командирами рот, взводів і відділень були німецькі офіцери, а заступниками — націоналістичні «провідники», які добре володіли німецькою мовою і одночасно виконували обов'язки перекладачів. Перекладали вони тільки накази і часто тлумачили їх по-своєму, щоб часом солдати не подумали, що їх просто-напросто обдурили, перетворивши на гарматне м'ясо. Перекладачі щоразу під¬креслювали особливу «визвольну» місію легіону.

18 червня 1941 року батальйон прибув у район Радимно, на радянський кордон. Тут солдатам сказали, що «Нахтігаль» підготовлений для виконання спеціальних завдань у зв'язку з наступним нападом на Радянський Союз. (В чому полягали ці завдання, сказано не було).

У Радимно всім видали жовтоблакитні нашивки для погонів і металеві значки у формі тризуба, щоб носити на лівій стороні грудей.
Після нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз батальйон пішки рушив через Яворів до Янова, куди прибув 29 червня. В боях батальйон участі не брав.
У Янівський ліс, де тимчасово розташувався батальйон, прибув представник командування, офіцер у чині капітана, прізвище якого скоро стало відоме багатьом солдатам «Нахтігаля». Віднині всі розпорядження надходили від нього. Він став натхненни¬ком, ідейним керівником батальйону.
Його прізвище було Оберлендер.
3.
Пачки сигарет вистачило тільки на початок розмови.

Я хочу уявити собі співрозмовника таким, яким він був дев'ятнадцять років тому... Фотографії? Ні, не збереглися. Був молодим, безвусим. Був струнким, військова форма пасувала йому. В голові були захоплюючі думки — пройтися вулицями Львова, щоб усі подивились на нього, який він ладний, а потім поїхати в рідне село і покрасуватися там. Майбутнє вважалося чимсь героїчно-романтичним. Так, так. Саме цією примарною, брехливою романтикою націоналісти отруювали свідомість молоді, а потім цупко тримали її в своїх руках...

Коли стало відомо, що до Львова вже вдерлися передові військові частини, батальйон дістав наказ пройти через місто в стройовому порядку з українськими піснями. В місті батальйон розташувався в різних районах. Взвод, в якому він знаходився, розмістили на території газового заводу. Було це 30 червня 1941 року. І в той же день з взводу була відібрана група кадрових націоналістів для виконання спеціальних завдань. Його залишили нести караульну службу.

В групі були заступник командира взводу Григорій Лущик, Іван Паньків, Василь Панчак. Через чотири—п'ять днів група повернулась в казарму. Лущик відкрито вихвалявся своїми «подвигами», розповідав про те, що разом з ними були і націоналісти в цивільному, заздалегідь закинуті гітлерівцями на територію Радянського Союзу з диверсійними завданнями. Разом вони проводили арешти представників польської інтелігенції та всіх тих, хто співчував Радянській владі. Заарештованих розстрілювали. Лущик розповів, що він особисто брав участь у розстрілі польських учених на Вулецькій горі. Серед скатованих запало в пам'ять прізвище видатного вченого професора Бартеля, колишнього прем'єр-міністра Польщі. Не було жодних сумнівів, що акція по знищенню польської інтелігенції входила у фашистські плани поневолення слов'янських народів і була заздалегідь підготовлена отими цивільними, що входили в п'яту колону.

Вбивці смакували свої злодіяння, які вчиняли під покровом ночі. Вони хвацько розповідали, як хапали старих і молодих, жінок і дітей за наперед складеними списками. Як допитували, катували і стріляли в потилиці.

Через кілька днів взвод перевели на Стрійську вулицю, де зібрався весь батальйон. Вперше мій співрозмовник був присутній при розстрілі. Один з офіцерів батальйону знущався з колишньої студентки політехнічного інституту, а потім поставив її під стінку і тут же застрелив.

Був тут і Оберлендер. Він передав новий наказ: вирушити на Золочів...
Співрозмовник замовкає.
—Що ви робили в Золочеві?
— Охороняв табір військовослужбовців.
— Охороняли?
Відповіді нема.
— Що було з полоненими?
— Ви знаєте самі...

Так. Знаю. Недавно про це повідомили газети.

Колишній гітлерівський генерал Отто Корфес на сторінках «Берлінер цейтунг» підтвердив участь Оберлендера у масовому знищенні радянських і польських громадян. Генерал особисто бачив, як о 2 годині ночі в Золочеві нахтігальці розстрілювали чоловіків, жінок і дітей, кидали в ями п'ятиметрової глибини і довжиною близько 20 метрів. Поранених добивали на землі ручними гранатами.

Криваві сліди лишав батальйон Оберлендера. Він діяв за детально розробленим планом. Гори трупів ні в чому не винних людей, передусім інтелігенції, залишалися там, де пройшли його «солов'ї». Руками націоналістичних запроданців він розчищав «життєвий простір» для божевільного фюрера.

Після Золочева — Тернопіль. Вісімдесят нахтігальців сідають на велосипеди і їдуть через Волочиськ до містечка Сатанова. Інші рушають до Михальполя, бо були відомості, що там залишилися сім'ї радянських працівників.

До Сатанова взвод прибуває вночі. Навколо виставляються патрулі з наказом нікого не випускати, розстрілювати на місці. Керує «операцією» заступник Шухевича Василь Сидор. У нього в руках списки. Він вривається в квартири і стріляє в усіх, кого зустрічає. Помилування нема нікому.

Ось з хати вибігла злякана дитина, бігає по подвір'ю, шукає, де б заховатися. З хати виходить Сидор. Він спокійно наближається до дитини, яка притулилась до стінки. На дитині одна сорочечка. Маленькі босі ніжки виділяються на чорній землі. Сидор поволі наближається. Дитина бачить в його руці пістолет, кричить «Мама!», і в цей час Сидор стріляє просто у відкритий ротик.

Хтось розбуджений стріляниною відкрив вікно. Куля в голову, і кров стікає по стіні.
Трупи на вулицях, сходах, у квартирах, на ліжках. Сотні трупів.

Після Сатанова — Юзвин. Є випадки втечі з батальйону. Може, совість заговорила; може, страх за те, що колись доведеться відповідати. До того ж до гітлерівського командування доходять відомості про сепаратистські настрої оунівців. Воно вирішує припинити небезпечну для себе комедію з «самостійністю».

З Юзвина батальйон відправляють спеціальним поїздом до Кракова, звідти — у Нейгаммер. Тут батальйон роззброюють. Найбільш запеклих голово¬різів відправляють у спеціальні каральні частини для боротьби з партизанами у Білорусії і на Україні.
4.
Сповідь закінчена. Тепер залишається назвати прізвище мого співрозмовника. Він це розуміє і чекає запитання. Якщо це потрібно для викриття Оберлендера, він може виступити свідком і сказати про все прилюдно. Він згодний дати писані свідчення. Але...
Я розумію це «але». Він спокутував свою провину. Батьківщина простила йому злочин, вчинений 19 років тому. За ці роки він закінчив радянську вищу школу, став іншим. Свої знання він віддає народові.
Чи варто називати прізвище людини, яку знають такою, якою вона є зараз, і не знають її минулого?

Розповідь є ще одним обвинуваченням нахтігальців та їх ідейного керівника і натхненника, кривавого ката нашого народу Теодора Оберлендера.

Вона є ще одним обвинуваченням українських буржуазних націоналістів, які у звірячій ненависті до свого народу заливали рідну землю ріками крові.

Записав Ол. ПОДЧЕКАЄВ.

[Сармат]

Теодор Оберлендер, 1941

Володимир БЕЛЯЄВ


ЦЕ БУЛО У ЛЬВОВІ



Погано, дуже погано спиться нині фашистському катові Теодору Оберлендеру. І надало ж його найближчому колезі по бундестагу, депутату і ста­рому розвіднику Паулю Леверкюну бовкнути в своїй книзі, що Оберлендер у роки другої світової війни був політичним керівником батальйону «Нахтігаль»! А вслід за цим багато дійшлих журналістів у різ­них країнах почали цікавитися його біографією. Вони видобули на світ божий такі факти, які Обер­лендеру дуже хотілося б назавжди забути. Не бу­ло б такого гучного «паблісіті», можливо, Теодор Оберлендер спокійно і з помпою справив би 1 трав­ня цього року своє п'ятдесятип'ятиріччя, одержав би пенсію і, обрубавши непомітно для світової гро­мадської думки кривавий шлейф учинених злодіянь, пішов би на відпочинок. А так...




1. «СОЛОВ'Ї» ЛЕТЯТЬ ЗА САН

...Взимку 1940—4941 року разом з своїми ста­рими друзями — колегами по «науковій» роботі в Кенігсберзі і Бреслау,; досвідченими розвідниками Гансом Кохом і Георгом Герулісом, Теодор Обер­лендер прибув до Праги. До цього він уже встановив найтісніший контакт з бандерівською групою ОУН і безпосередньо з її ватажками — Степаном Банде­рою, Ярославом Стецьком і Романом Шухевичем.

У Празі, де знаходилась головна штаб-квартира ОУН, представників «абвера» зустрів старий німець­кий розвідник, член ОУН Ярий. Він із задоволен­ням почув повідомлення про те, що гітлерівці ство­рюють регулярний полк (згодом — дивізія) «Бран­денбург», метою якого повинні бути саботаж і ди­версії. При цій диверсійній частині «абвера» намі­чено організувати два українські націоналістичні батальйони «Нахтігаль» та «Ролланд», Ярий обіцяє набрати до цих батальйонів «найодчайдушніших хлопців», які ненавидять Радянську владу.

Угоди досягнуто. 8 травня 1941 року в селищі Нейхаммер, поблизу нинішнього міста Лігніце, в мундирі оберлейтенанта німецької військової роз­відки з'являється професор Теодор Оберлендер, це - політичний керівник батальйону «Нахтігаль» Він настійливо радить командирові батальйону, такому ж, як і сам, спеціалісту в галузі диверсій Альбрехту Херцнеру і його українському помічни нові Роману Шухевичу якнайкраще підготувати особовий склад до швидких і рішучих дій на радян ській землі.

Політичний керівник «Нахтігаля» Оберлендер розпалює у своїх підопічних ненависть до «москалів і жидів», навчає їх фашистської моралі, викладеної на сторінках євангелія фашизму книги «Майн кампф». І коли в селищі Панталовіце поблизу Же­шува, куди завчасно перекинули «Нахтігаль», одер­жали наказ про вторгнення, ця зграя розпалених жадобою влади та убивств націоналістичних молод­чиків в кількості до тисячі чоловік робить свій пер­ший марш до Сану. Теодор Оберлендер з радістю помічає, що йому пощастило за порівняно короткий строк вщерть сповнити фашистською отрутою цих підібраних на усіх задвірках зрадників.

Щоправда, перші ж бої принесли розчарування. Скрізь «солов'ї» зустрічають запеклий опір радянських військ.

Заступник командира механізованого корпусу Ра­дянської Армії генерал-лейтенант М. Попель розпо­відає в своїх мемуарах «У тяжку пору» про ті дні таке:

«В міру того, як машини втягувалися в місто, по­стріли лунали все частіше. Мотоциклетному полку довелося виконувати невластиве йому завдання — вести бої на горищах. Саме там було обладнано спо­стережні і командні пункти ворожих диверсійних груп, їх вогневі точки і склади боєприпасів... Су­тички мали запеклий характер і протікали часто у найнезвичайніших умовах. Ось кілька чоловік, стрі­ляючи, вибігли на дах п'ятиповерхового будинку. Зрозуміти, де наші і де вороги, неможливо — форма на всіх однакова, червоноармійська. Будівля стояла окремо, переможеним відступати нікуди. Поранений покотився по похилому даху, спробував схопитися за ринду, але це зміг і з диким криком полетів униз. Ми підбігли... Хтось розстібную гімнастьорку. На грудях синів витатуйований тризубець — емблема бандерівців...»

Разом з батальйоном «Нахтігаль» до міста вдер­лася у напіввійськовій формі на машинах «абвера» група ватажків ОУН, в тому числі Ярослав Стецько (Карбович), Ярослав Старух, Лев Ребет, Іван Рав­лик, Дмитро Яців і Микола Лебідь — один з найжорстокіших бандерівських катів. Багатьох з них уже немає в живих, і могили їх поросли чортополо­хом, але тоді, першого ранку вторгнення у Львів, вони почували себе націоналістичними «наполеона­ми». Сам Степан Бандера вважав за краще про вся­кий випадок «затриматися» в тилу, бо на нього гні­тюче враження справила звістка про розгром «п'ятої колони» у Львові. Він, правда, передав Ярославу Стецьку стрічку з магнітофонним записом свого ви­ступу. Захопивши радіостанцію, оунівці негайно по­слали в ефір це повідомлення свого ватажка, яке по­чиналося словами диктора: «Говорить радіостанція імені Євгена Коновальця. Зараз виступить фірер українських націоналістів Степан Бандера...»

Проте, й це підлабузництво перед німецьким фа­шизмом не дуже допомогло Бандері та іншим, таким як він, недоучкам-поповичам. Гітлерівці розігнали проголошений бандерівцями ЗО червня 1941 року уряд «самостійної України», а доктора Теодора Оберлендера, який допустив такі непередбачені се­паратні дії, негайно викликали літаком у Берлін для відповідного напучення у шефа «абвера» Вільгельма Канариса. Теодор Оберлендер повернувся у Львів з мінорним настроєм і зробив таку ж головомийку українським націоналістам. Зміст його повчань був короткий: ніяких розмов про власну державність і різні там «уряди». Фюрер цього не любить. Укра­їнські націоналісти повинні задовольнитися роллю підлеглої, допоміжної гітлерівцям сили. Вони мо­жуть дозволити собі «сокру роботу», грабування усіх, хто співробітничав з Радянською владою, але ніяких «урядів»!

Штаб батальйону «Нахтігаль» розмістився в Бу­динку студента на Кадетській горі, якраз навпроти «Бурси Абрагамовичів», куди «солов'ї» і почали звозити в ніч з 3 на 4 липня 1941 року видатних учених Львова, які значилися в «чорному списку ОУН». До розміщеної на відшибі, на Вулецьких па­горбах, «бурси» прилягали пустирі, пересічені яра­ми і видолинками. У будинку були звуконепроникні підвали, де зручно вершити «суд скорий і таємний». Сусідні, незаселені пустирі можна було використати як місце для екзекуції. Теодор Оберлендер погодив­ся з доводами своїх «вихованців» і їх ватажка Ро­мана Шухевича, які пропонували провести акцію проти інтелігенції Львова саме на Вулецьких пагор­бах. І вона почалася...

В той час інженер Тадеуш Гумовський, співробіт­ник Львівського політехнічного інституту жив у бу­динку по вулиці Набеляка, 53. З вікон його квар­тири, які виходили на Вулецькі пагорби, можна було неозброєним оком бачити яри і стежинки, що збі­гали від «Бурси Абрагамовичів» на Вулецьку ву­лицю. Ось справжня розповідь Тадеуша Гумовського, яка багато в чому доповнює те, що вже писалося про трагедію львівських учених, знищених за указ­кою доктора Оберлендера «солов'ями» і підлеглими йому фельдгестапівцями.

2. ЗАЛПИ НА СВІТАНКУ

«В ніч з 3 на 4 липня 1941 року нас розбудили несподівані удари у ворота. Я відчинив хвіртку. До передпокою ввалилося п'ять чоловік — серед них три гітлерівці у військовій формі і двоє цивільних. До будинку вони під'їхали на машинах. Наказали подати домову книгу. Цивільні розмовляли з нами по-українськи, а з гітлерівцями говорили по-німецьки... Переглядаючи книгу, натрапили на прізвище «Родзевич». Тоді у сестри проживав актор і режи­сер Родзевич, який тепер перебуває в Польщі. Було досить легко здогадатися, що цивільні пояснювали військовим: це не той Родзевич, який їм потрібен.

Запитавши, чи не живе у нас хто-небудь з непрописаних, вийшли. Будинок було, очевидно, оточено, бо я побачив крізь відчинені двері солдата.

Під враженням несподіваного візиту спати ми вже не лягали. Через деякий час побачили, що в су­сідній віллі, де жив професор політехнічного інсти­туту Роман Виткевич, засвітилися вогні, а хвилиною пізніше пролунало два постріли. Обшук там тривав хвилин п'ятнадцать. Коли все втихомирилося, я пі­дійшов до паркана, який розділяв наші ділянки, і дізнався, що професора Виткевича 'Заарештували разом з сторожем, який жив у них.

Кілька хвилин просидів я у дворі. Починало сві­тати, і тоді я побачив, що на Вулецьких пагорбах солдати копають яму. Це дуже мене стурбувало. Розповів про це близьким, і з тої хвилини ми вже не відходили од вікон. Яму було викопано за пів­години. Людей приводили з боку будівель «Абрага­мовичів» (бо так, наскільки пригадую, називалися ці будинки) і вишиковували над самим краєм ями, обличчям до нас. Військові стояли з другого боку ями. Після залпу майже всі жертви одразу падали в могилу.

Ми лічили четвірки. Наскільки пригадую, їх було щось до п'яти. Серед приречених були жінки. Все відбувалося швидко, тому що інші партії вже чекали своєї черги нагорі. Після розстрілу військові швидко закидали могилу землею. Ми спостерігали за роз­стрілом за допомогою бінокля. Крім мене, екзекуцію спостерігали мій батько, дружина і сестра;

Крім професора Виткевича, я не впізнав нікого. Але пам'ятаю, що мої близькі розпізнали немало знайомих, і серед них професора Володимира Сто-жека з синами, професора хірургії Тадеуша Остров-ського з дружиною, професора права Романа Лонг-шамю де Беріє та інших. Жінок було, як я прига­дую, три. Одну з них, котра не могла йти, тягли два солдати. Таким чином було розстріляно приблизно двадцять чоловік...»

Однією з жінок, яких бачив з вікна інженер Тадеуш Гумовський, була вчителька англійської мови в сім'ї професора Тадеуша Островського — Кетті Демків. «Солов'ї» схопили її в квартирі хірурга Островського разом з ксьондзем Комарницьким, який проживав там.

Єдиний з львівських учених, якому пощастило врятуватися в ту ніч, незважаючи на те, що його теж привезли в підвали «Бурси Абрагамовичів»,— це член-кореспондент Польської Академії наук, ві­домий педіатр Франтішек Гррер, який живе і пра­цює тепер в Польщі. Гітлерівці випустили його у двір. Додому він зміг піти лише після шостої годи­ни ранку. Ось його свідчення:

«Я ходив по подвір'ю і палив цигарку за цигар­кою. Стало майже зовсім видно. В цю пору з будин­ку вивели п'ять-шість жінок. Виявилося, це були служниці професорів медицини Тадеуша Островсько­го і Яна Грека, арештовані разом з господарями, їх дружинами і гостями. Вони, так само як і я, були звільнені і невеликою групою стояли у дворі, че­каючи поки скінчиться «поліцейська година», тобто: шостої години ранку. Я з ними не розмовляв, але вони розмовляли з вартовими.

Незабаром з будинку вивели групу професорів....

Четверо з них несли труп молодої людини. Як я ді­знався згодом від служниць професорів Остров­ського і Грека, це був молодий інженер Руфф. його убили під час допиту, в припадку епілепсії. Поза всяким сумнівом, це були завідуючий кафедрою па­тологічної анатомії Львівського медінституту про­фесор Вітольд Новицький, професор політехнічного інституту Володимир Круковський, знаменитий спеціаліст-нафтовик професор Станіслав Пілят і ще хтось четвертий, здається, професор математики Володимир Стожек. Цю групу вивели, як мені зда­лося, в напрямі так званої «Кадетської гори».

Коли вони зникли з очей, я побачив, як гітлерівці примусили дружину професора Островського Ядвігу Островську, дружину доктора Станіслава Руффа і матір убитого інженера Руффа змивати кров зі сходів, якими проносили його труп.

Минуло двадцять-тридцять хвилин. Раптом звід­ти, куди повели професорів, які несли труп моло­дого Руффа, я почув залп з кількох гвинтівок. Не пам'ятаю, чи це було два-три залпи, чи тільки один. Минув ще певний час, і з будинку знову вивели групу професорів, чоловік 15—20. їх усіх поставили обличчям до стіни. Серед них я впізнав акушера-гінеколога доцента Станіслава Мончевського. Разом з цією групою вийшов і той «начальник», який мене допитував, {Він був високий, міцної будови, із зві­рячим опухлим лицем і, як мені одразу здалося, не зовсім тверезий). Показуючи на вчених, вишикува-них біля стіни, «начальник» сказав вартовим: «А ці підуть у в'язницю!» У мене склалося таке враження, що слова ці було сказано насамперед до мого відо­ма. Потім, підійшовши до служниць професорів, «начальник» запитав: «Чи всі тут?»

Одна з жінок сказала: «Ні, я учителька!»
— Учителька? — крикнув «начальник». — Тоді марш під стінку!

Саме з цією групою і була розстріляна громадян­ка Сполучених Штатів Америки учителька Кетті Демків».

3. ОЧИМА СІМ'Ї КУХАРІВ

Того ж ранку четвертого липня 1941 року, коли інженер Тадеуш Гумовський разом з членами своєї сім'ї спостерігав з вікон будинку № 53 по вулиці Набеляка екзекуцію, інша сім'я — Кухарів, яка про­живала в новому будинку по вулиці Малаховського, теж стежила за звірячою розправою.

— Вранці першого липня,— розповідає Кароль Кухар,— ми з дружиною спускалися з вулиці Малаховського, через Косиньєрську, на Кадетську. Неподалік від «Бурси Абрагамовичів», біля Будинку студентів (або, як називали його інакше,— Бу­динку техніка) стояла водопровідна колонка. Ми з дружиною помітили там вимазаного чорним єврея, який качав воду. Біля нього стояв гітлерівець в мундирі і знущався з нього. Вода лилася на землю. Вся ця робота була безглуздою. Коли ми поверталися додому після полудня, воду качав інший єврей, також вимазаний чорним.

— Після полудня,— продовжує Кароль Кухар,— ми бачили з вікон свого будинку, як кілька гітлерівців гнали поперед себе двох євреїв. їх гнали на Вулецьку (тим же шляхом через три дні пройшли учені Львова. — В. Б.). Євреїв били палицями.

Перебиваючи чоловіка, Галина Кухар говорить:

— Я пригадую ще, що фашисти гнали свої жерт­ви в яри на Вулецькій і добивали їх пострілами з пістолетів. Потім вони привели туди інших євреїв і показали їм для остраху трупи убитих. Цю группу гнали туди бігом, осипаючи ударами палиць.

Так на Кадетській горі, де розмістився зі штабом свого батальйону «Нахтігаль» абверпрофесор Теодор Оберлендер, починали свою «виробничу» практику «солов'ї».

Катованих євреїв з обличчями, вимазаними гуталіном, бачили нинішній доцент Львівського політехнічного інституту, а тоді ще студент Роман Курендаш та інженер Владиелав Солек, який прожи­ває тепер у Кракові. У своїх статтях, які опублі ковано в радянській і зарубіжній пресі і які повністю співпадають із свідченнями Кухарів, вони розповідають про ці знущання.

— Всі ці дні,— продовжує Галина Кухар,— ми майже не спали. Сцени знущання біля водопровідних колонок тривали й далі. Надвечір другого липня фашисти пропустили трьох євреїв крізь стрій, били їх палицями. Убили двох. Третій побіг. Фашисти погналися за ним і на краю урвища почали обстрілювати його з пістолетів. По їх дальшій поведінці можна було зрозуміти, що втікача убито.

Третього липня було відносно спокійно, хоч містом поповзли чутки про арешт представників інтелігенції як заложників. Увечері ми полягали спати. У моїй кімнаті не запалювали світла, тому вікно було відчинене. Десь біля четвертої ранку нас розбудив гвинтівочний залп. Потім почулися пістолетні постріли.

— Я одразу,— розповідає Кароль Кухар,— вбіг у кімнату дружини і підійшов до відчиненого вікна.

Воно виходило на городи і яри, що спускалися до Вулецької. Побачив, що весь пустир над ярами оточений гітлерівцями в касках. Від наших вікон до них було метрів п'ятдесят—шістдесят. Ще раніше я помітив одягнених у цивільне людей, які стояли далі, на- лужку, також оточених солдатами. На них чекала група військових з автоматами напоготові.


Оточені цивільні були вишикувані рядами. Серед них була одна жінка. В групі налічувалося до тридцяти чоловік. За знаком, який подав стеком один із офіцерів — присадкуватий і товстий,- -два солдати почали зводити арештованих униз. їх проводили крутою стежкою і вишиковували перед екзекуційним загоном. Почувся голосний вигук, що пролунав як команда. Приречені поверталися потилицями до вбивць і знімали головні убори...

Під час екзекуції чергової шестірки жінка, яка знаходилася в цій групі, поцілувала в голову чоловіка, що стояв поруч. Кілька чоловік під час екзекуції перехрестилися.

З наших вікон розстрілюваних було видно тільки до колін. Вони стояли в заглибині. Після кожного залпу лунало шість одиночних пістолетних пострілів. Це поранених добивав офіцер. Потім до місця розстрілу підводили нову групу: повторювалися залпи і револьверні постріли.

Коли розстріл закінчився, ми бачили, як офіцери знімали з убитих плащі і піджаки. Очевидно, вони обшукували кишені розстріляних. Ми бачили, як офіцери нахилялися над убитими, а потім передавали один одному якісь дрібні предмети.

Могилу було викопано раніше. До неї стягнули всіх убитих. Замелькали лопати. Могилу засипали.

Серед розстріляних я впізнав професора Антонія Ломницького, який був моїм учителем ще в гімназії. Здається мені, що бачив також професора Островського і доктора Руффа...

Найближчий колега Оберлендера, якийсь доцент Кенігсберзького університету Ганс Іоахім Байєр, розвідник, який був радником коменданта Львова, дав у перших числах липня 1941 року кореспондентові фашистської газети «Краківські вісті» інтерв'ю про становище у Львові. «Треба взяти до уваги,— говорилося в цьому інтерв'ю,— що значна частина польської інтелігенції під керівництвом колишнього прем’єр-міністра Казіміра Бартеля була тут явно співчутливо настроєна по відношенню до Радянської влади».

Цими словами було сказано все.

[Сармат]

4. У ГНІЗДІ «СОЛОВ'ЇВ»...

Коли на світанку тридцятого червня 1941 року батальйон «Нахтігаль» вдерся у Львів і розмістився в кількох будівлях міста, Яцеку Вільчуру, який проживає тепер у Варшаві, було п'ятнадцять років. Матері у нього не було. Померла. На плечі хлопчика звалилися турботи про сім'ю. Ось тоді він і почув уперше про «солов'їв» або «пташників», як ще називали солдатів «Нахтігаля» львов'яни.

— Назву «пташники»,— розповідає Яцек Вільчур,—населення вживало по відношенню до зрадників, переодягнених в мундири вермахту. Не знаю, чому саме так називали цей батальйон, але здогадувався, що це в зв'язку з тим, що на мотоциклах та автомашинах було намальовано силуети птахів. У «пташників» були німецька уніформа і німецькі звання. Розмовляли вони по-українськи, а на рукоятках тесаків були стрічки з вузлами жовто-блакитного кольору... Майже в кожній облаві, в кожному погромі, екзекуції обов'язково брали участь солдати цього батальйону. Через два дні після заняття Львова жителі уже знали, що «пташники», українська поліція, групи українських фашистів заарештовують людей по заздалегідь підготовлених списках. В перші дні заарештували переважно професорів, артистів, педагогів середніх шкіл, молодих ксьондзів, зв'язаних із студентським рухом.

Здесь на Вулецких склонах возле "Бурсы Абрагамовичей" расстреливали львовсих профессоров

...Вдень першого липня 1941 року, коли я проходив по Стрілецькій площі у Львові, біля мене загальмувала машина. Солдат у німецькому мундирі, який сидів у кузові, звернувся до мене по-українськи: чи не знаю я, де вулиця Чварткова, і наказав мені показати туди дорогу... Будинок, біля якого зупинилась машина, був уже зайнятий військовими. Перед ним стояв вартовий з автоматом. Молодший офіцер, якому я показав дорогу, дав мені коробку цигарок, півхлібини і наказав почекати його на вулиці. Через деякий час він повернувся з солдатами. Було також двоє цивільних, але з-під піджака одного з них виглядав ствол пістолета. Хвилину солдати придивлялися до мене, потім один запитав — чи немає у мене бажання заробити. Коли я відповів ствердно, він запитав, чи умію я підмітати, мити посуд і тримати язик за зубами. Я знову сказав «так», проте він порадив мені знайти ще одного «мікруса» (хлопчину). Сказав, що нам доведеться чистити чоботи, ремні. Я одразу привів з міста свого приятеля Криська. Нам дозволили спати у підвалі поблизу котельної і дали багато їжі.

Третього липня на світанку в казарми повернулася група солдатів, які розмовляли по-українськи. Чоботи і мундири у них були в глині й грязюці... «а деяких я помітив темно-іржаві плями. Один солдат прав під краном хустинку, залиту кров'ю. Всі вони розійшлися хто куди: одні—спати, інші—пити горілку. Від шостої до дев'ятої години ранку ми чистили їх чоботи, одяг і пояси.

Шостого липня солдати виїхали кудись з настанням темряви, а повернулися тільки о сьомій годині ранку і одразу пішли спати. Чоботи їхні були в грязюці. Наказали, крім чобіт, дочистити кузови машин. Чистити їх нам допомагав один з водіїв. Коли закінчили цю роботу, він пригрозив, що коли ми де-небудь проговоримося про те, що відбувається в будинку по вулиці Чварткова, нас застрелятьі викинуть у вбиральню. Тоді ж я знайшов у машині золотий перстень і віддав його шоферу.

...Таке ще одне свідчення одного з небагатьох чудом уцілілих очевидців таємних дій батальйону «Нахтігаль» у Львові.

5. ТАЄМНЕ СТАЛО ЯВНИМ

Оберлендер заявив на прес-конференції, що він був приданий командуванням вермахту батальйонові «Нахтігаль» 8 травня 1941 року строком на десять тижнів і що за той час, поки він керував батальйоном, «не було зроблено жодного пострілу і не було безчинств...» Всі викриття, що стосувалися його минулого, Оберлендер назвав «комуністичними звинуваченнями» і пригрозив судом кожному, хто буде їх поширювати. Він і не здогадувався, що знайдеться досить поважна особа, яка зуміє пролити яскраве світло на таємницю ночі 4 липня 1941 року...

В роки окупації графиня К. Лянцкоронська брала участь в роботі так званої «Головної опікунської ради» — благодійної організації, яка намагалась, за згодою німецьких властей, допомогти ув'язненим полякам. В січні 1942 року Лянцкоронська приїхала в справах опікунської ради в Станіслав. Про становище в місцевому комітеті цієї організації вона повідомила, зокрема, таке: «Дивний настрій. Всі там розмовляли тихо і поглядали на двері. Запитала: в чому річ? Сказали мені, що не можна поводити себе інакше, бо люди Кригера — скрізь. Повторили мені історію зникнення 250 інтелігентів Станіслава, яких захопив Кригер, як тільки очолив станіславеьке гестапо. Це були здебільшого учителі середніх і початкових шкіл, багато лікарів, інженерів, адвокатів...»

У травні 1942 року, після неодноразових спроб вияснити долю цих людей, Лянцкоронська була заарештована. На одному із допитів сам Кригер досить ясно дав зрозуміти, що доля її може скінчиться сумно.

«Потім Кригер запитав,— розповідає Лянцкорон ська,— що про нього думають у Станіславі. Я ухилилася від прямої відповіді. Знову почав казитися і повторив запитання. Тоді я сказала:
— Бояться вас! З вашим прізвищем зв'язують арешти 250 чоловік — педагогів, інженерів, лікарів.
— Тобто — польської інтелігенції, - обірвав він мене, сміючись і киваючи головою.
Я сказала, що особливий резонанс у Станіславі викликав арешт доктора Яна Кохая, який врятував життя чотирьом німецьким льотчикам. І, незважаю¬чи на це, теж зник безслідно. Подяка, що прибула з міністерства імперської авіації, його вже не застала.
— Подяку Кохай одержав! Вона пройшла через мої руки! — сказав Кригер.
— І, незважаючи на це, таку людину не звільнили.
— Яке відношення має одне до другого? Адже ми, коли починаємо вторгнення, завжди маємо готові списки тих, кого належить заарештувати. Так буває завжди. Ви знаєте, де це вже було... У Львові! Ви розумієте, що я маю на увазі? У Львові. Професори університету... Ха, ха. Сьогодні, коли пані вже ніколи звідси не вийде, можу вам це сказати! Так, в... (тут він назвав якийсь день тижня, здається мені,
четвер) о третій годині п'ятнадцять хвилин ранку...»

6. ЗЕМЛЯ В КРИШТАЛІ

Таємницю вбивства львівських учених приховували не тільки гітлерівці і їх кровні пособники з батальйону «Нахтігаль», її ревниво оберігали і ті українські націоналісти, до яких зверталися за допомогою розгублені, пригнічені горем дружини розстріляних учених.
...Весняна ніч 1960 року. На одній з окраїнних вулиць польського міста Глівіце ми сидимо в гостях у вдови стоматолога академіка Антонія Цешинського, вбитого пам’ятного ранку 4 липня 1941 року. Розалія Цешинська разом з своїм сином, доктором Томашем Цешинським, відновлює одну за другою подробиці тих страшних днів, коли у Львові чинив розправи батальйон «Нахтігаль».

Напевне, розуміючи, що до зникнення професури причетні й українські націоналісти, Розалія Цешинська звернулася тоді з просьбою про допомогу до колишнього колеги її зниклого чоловіка доктора М. Панчишина. Просила. Благала допомогти. Панчишин мимрив щось неврозумливе, відбувся загальними словами...
Хіба могла знати Цешинська, що майбутній агент СБ доктор М. Панчишин ще у Кракові був занесений Степаном Бандерою в списки бандерівського уряду як майбутній міністр охорони здоров'я «самостійної, суверенної України»! Хіба могла знати вона, що через кілька місяців після її візиту М. Панчишин напише вірнопідданий лист у Берлін з проханням відкрити у Львові медичний інститут, бо для цього уже є всі можливості, оскільки «небажані райху елементи з наукового світу вже ізольовані»!

За порадою друзів, Розалія Цешинська пішла наступного дня до митрополита греко-католицької церкви графа Андрія Шептицького. Проте і «його ексцеленція» граф Шептицький повів себе не краще, ніж його придворний лікар М. Панчишин, посилаючись на необізнаність і воєнний час, на те, що він не втручається «у мирські справи».

Хіба могла знати тоді вдова вченого, схиляючись перед дряхлим «князем церкви» і цілуючи його руку, Що в цей час поруч, за стіною, в капітулі на Святоюрській горі, орудує в своїй похідній канце лярії люб'язно запрошений митрополитом гауптман Ганс Кох, давній колега і друг Оберлендера по Кенігсберзькому університету, який приїхав у Львів за завданням Канариса «наводити порядок»!

По тривалому мовчанні жінка підводиться, йде у віддалений куток кімнати і приносить до столу велику кришталеву вазу з кришкою. Ваза ця дуже нагадує урну. Наче вгадавши наші думки, Розалія Цешинська говорить:

— Покійний чоловік Антоній, коли я подарувала йому на день народження цю вазу, завжди посміювався наді мною: «Вона схожа на урну, у неї ти коли-небудь покладеш мої останки». Випадково пожартувавши, він виявився правим! Я зібрала в цю вазу після смерті чоловіка землю з його могили і попіл із П'ясківні (яру, де гітлерівці спалювали трупи своїх жертв). Ось тут лежить земля Львова, полита кров'ю мого чоловіка...

Мовчки, не знаючи, що сказати у відповідь, дивимося ми на урну, яку тримає в тремтячих руках посивіла від горя вдова ученого з світовою славою.

Я знаю, що коли ці рядки й дійдуть до абверпрофесора Теодора Оберлендера, він зможе назвати їх «комуністичними звинуваченнями». Але кришталева ваза із попелом учених — реальність, І вона ніколи не дасть притупити нашу пам'ять, а попіл цей стукатиме у наші серця доти, доки на землі не щезне фашизм...

[Сармат]

Кто и зачем пытается реабилитировать фашистский батальон «Нахтигаль»?




Украинские власти упорно продолжают свои попытки переписать непростые и жестокие страницы истории, «развенчивая исторические мифы». Роль «реставраторов» былого отведена не только ученым и писателям, но и Службе безопасности Украины, которая призвана стоять на страже национальных интересов страны. И вот очередное «откровение» от СБУ: оказывается, батальон «Нахтигаль», сформированный гитлеровцами из числа жителей Западной Украины, не был причастен к расстрелам евреев и польских интеллектуалов, да и вообще к каким-либо «насильственным действиям» во Львове. Такое сенсационное заявление прозвучало на общественно-исторических слушаниях в СБУ.

Открытия «специсториков»

В качестве доказательства были представлены ранее засекреченные и находившиеся по этой причине вне поля зрения исследователей документы из архивов украинской спецслужбы. По словам руководителя пресс-службы СБУ Марины Остапенко, некоторые из этих документов «были рассекречены буквально вчера».
Так, представитель Отраслевого государственного архива СБУ, кандидат исторических наук Александр Ищук продемонстрировал документ-хронику, автор которой не был установлен, но, по словам архивариуса, являлся «одним из руководителей УПА». В частности, в документе говорится о том, что летом 1941 года во Львове представители генштаба вермахта «обратились разными путями к украинским кругам, чтобы украинцы устроили трехдневный погром жидов», обещая, что полиция и военные власти не будут этому мешать. Однако, пишет анонимный автор дневника, руководство ОУН сочло, что это «немецкая провокация, чтобы скомпрометировать украинцев погромами, чтобы дать повод немецкой полиции для вмешательства и наведения порядка, и, главное — чтобы оттянуть внимание и энергию украинского общества от политических проблем борьбы за государственную самостоятельность на скользкую дорогу анархии, преступлений и грабежа». И будто бы членам ОУН было даже предписано не только в погромах не участвовать, но даже «противодействовать немецким провокациям».
«Таким образом, документы Отраслевого государственного архива СБУ подтверждают то, что участники ОУН пытались избежать участия в акциях против населения во Львове, и никаких официальных распоряжений о его уничтожении и проведении погромов не было», — заявил Александр Ищук. И добавил, что в сохранившихся в архиве четырех уголовных делах на участников батальона «Нахтигаль», которые затем пребывали в УПА, нет никаких упоминаний об уничтожении батальоном мирного населения.
Правда, как передает информагентство «Новый регион», «специсторики СБУ» (как уже окрестила их оппозиционная пресса) признают все же сам факт сотрудничества ОУН с фашистами и с немецкой разведкой, но дают этому факту свое объяснение. Как отметил кандидат исторических наук Иван Патрыляк, ОУН ставила стратегической целью «национальную революцию» и понимала необходимость помощи извне, а в Европе «тогда только Германия была заинтересована в изменении status quo». Сотрудничество именно с разведкой в таких делах — дело обычное. Признают и то, что батальон «Нахтигаль» боролся в Белоруссии с партизанами. Однако, утверждают работающие в архиве спецслужбы исследователи, в расстрелах евреев батальон не участвовал, а все обвинения в этом были якобы «сфабрикованы КГБ» задним числом — в 1959 году.
По версии «специсториков», это было, в частности, обусловлено тем, что тогда правительства СССР и ГДР «пытались скомпрометировать одного из руководителей батальона «Нахтигаль» Теодора Оберлендера, который в то время занимал пост министра Федеративной Республики Германии».
Советник председателя СБУ, кандидат исторических наук Владимир Вятрович заявил, что в архивах сохранились документы, свидетельствующие об участии органов госбезопасности СССР и УССР «в подготовке этой компрометации». По утверждению Вятровича, в Верховный суд ГДР были переданы «сфальсифицированные» свидетельства, Оберлендер был в 1960 году заочно признан виновным и приговорен к пожизненному заключению.
В Западной Германии доказательства преступлений батальона «Нахтигаль» собирала Ассоциация жертв нацизма. Она обвинила батальон в уничтожении евреев и поляков в ряде городов, в том числе и во Львове. Но «западногерманский суд провел тщательное расследование и ни в одном случае не нашел достаточных доказательств для подтверждения преступлений, которые приписывались «Нахтигалю», сказал Вятрович, добавив, что «немецкие следователи не исключали возможности участия неустановленных бойцов батальона в убийствах и в погромах по собственной инициативе. Земельный суд Бонна закрыл в 1960 году дело, признав доказательства «недостаточными». Тем не менее Теодор Оберлендер ушел в отставку.
Таким образом, заявил Вятрович, «обвинения против «Нахтигаля» являются показательным образцом переписывания истории».
Отметим, что по поводу деятельности батальона «Нахтигаль» есть и другие мнения. И другие документы. Так, бывший сотрудник КГБ СССР, представитель Международного украинского Союза участников войны Жорж Дигас во время заседания круглого стола в Еврейском народном университете им. Майманида в Киеве заявил, что в архивах СБУ есть документы, подтверждающие участие батальона в карательных акциях. Однако он выразил опасение, что «некоторые уже известные документы могут теперь и «потеряться» в архивах украинских спецслужб».

А ведь свидетельства есть!

Еще в декабре прошлого года заявления президента Украины Виктора Ющенко об отсутствии документов, подтверждающих участие батальона «Нахтигаль» в карательных операциях, вызвало недоумение у представителей еврейской и польской общественности, которые утверждали, что такие документы есть. И об этом говорилось на круглом столе в Еврейском народном университете им. Майманида в Киеве. По словам ректора Еврейского народного университета Александра Наймана, особенную тревогу вызывают попытки высшего политического руководства Украины реабилитировать фашизм.
«Те, кто видел демонстрацию 14 октября в честь ОУН-УПА, не сомневаются, что это мероприятие носило характер профашистской манифестации, и об этом заявила Федерация еврейских общин Украины», — сказал ректор. Он также привел другие примеры, в частности, напомнил об известном заявлении политика Олега Тягнибока «о жидах и москалях».
«Тягнибок выступал перед ветеранами УПА, никто из них не выразил возмущения по поводу сказанного, — отметил ректор. — Значит, Тягнибок сказал то, что они и хотели услышать». Такие проявления национализма стали возможны, поскольку неонацисты чувствуют поддержку на самых высоких уровнях власти в Украине. Они уверены, что действительно пришло их время.
Что до попыток героизации УПА, СС и лично Романа Шухевича, которого Виктор Ющенко сделал Героем Украины в буквальном смысле, то участники круглого стола сочли такие действия недопустимыми. Жорж Дигас, много лет прослуживший в КГБ и занимавшийся, в частности, поиском военных преступников, отметил, что в данном случае историческую истину необходимо установить «без гнева и пристрастия». По его словам, в последнее время появился доступ ко многим архивным материалам (в частности, в США), свидетельствующим о военных преступлениях батальона «Нахтигаль» (с которым неразрывно связано и имя Шухевича) и УПА.
«Ветераны вермахта прислали нам отчеты боевок УПА, в которых написано, сколько человек они уничтожили и сколько марок им за это причитается, — сказал он. — УПА выросла из батальона «Нахтигаль», который потом стал батальоном украинской полиции. Вообще надо помнить, что УПА — не армия, настоящая армия обладает рядом признаков, которых здесь мы не видим. Так, 90 процентов боевиков УПА не были гражданами Украины. Для нас они даже не коллаборационисты, а захватчики. Над пособниками фашистов прошли тысячи судов, их материалы сохранены — это и свидетельские показания, и экспертизы. Вышедший в Киеве в 2005 году двухтомник «Без права на реабилитацию» во многом основан на документах архивов КГБ УССР. Правда, я боюсь, что если пойти сейчас в архивы СБУ, то этих документов можно и не найти».
Свой взгляд на деятельность УПА у поляков. «Мы были поражены поступком президента Ющенко, присвоившего Роману Шухевичу звание Героя Украины», — сказал руководитель Союза поляков Украины Станислав Костецкий.
Глава Русской общины Украины Константин Шуров напомнил, что батальон «Нахтигаль» был создан немцами для разведывательно-диверсионной деятельности и имеется достаточно доказательств участия этого батальона и других военных организаций украинских националистов в карательных операциях, и не только во Львове.
Участники заседания говорили и о том, что не следует использовать историю для «политики, направленной на раскол Украины». По мнению большинства выступавших, такая политика, к сожалению, проводится самой украинской властью.
По словам ветеранов, сотни писем от них с протестами против героизации фашизма, направленные в разные инстанции, от президентского Секретариата до Генпрокуратуры, «просто остаются без ответа».
В заключение Жорж Дигас зачитал текст обращения ветеранов к мировой общественности, в котором указывается на опасность возрождения нацизма в Украине.

Приезжайте — почитайте

Руководство иерусалимского мемориального комплекса «Яд ва-Шем», посвященного жертвам Холокоста, пригласило украинских историков для изучения архивных документов, которые касаются деятельности генерала Украинской повстанческой армии Романа Шухевича-Чупринки.
Об этом в интервью Deutsche Welle заявил один из руководителей «Яд ва-Шем» Йосеф Лапид. По его словам, в архивах комплекса сохранилась подборка документов, полученных из немецких и советских источников, которые указывают на причастность батальона Nachtigall SS под командованием Шухевича к карательным операциям против гражданского населения Львова летом 1941 года.
«У нас есть целое досье, из которого следует, что Шухевич был причастен к массовым убийствам. До этого времени украинская сторона не обращалась к нам с просьбой передать эти документы. Если такая просьба поступит, думаю, мы ее удовлетворим», — сообщил Лапид.
Он отметил, что часть этих документов уже была использована израильскими исследователями для написания одного из разделов «Энциклопедии Холокоста», изданной на английском языке и иврите в 1990 году.
Напомним, в ноябре прошлого года во время визита президента Украины Виктора Ющенко в Израиль и посещения им «Яд ва-Шем» у него возникла полемика с Лапидом по поводу Шухевича.
На замечание израильтянина о том, что Шухевич, которому Ющенко присвоил звание Героя Украины, возглавил львовский погром, унесший жизни четырех тысяч евреев, президент заявил, что убедительных доказательств этому не существует. В настоящее время руководство «Яд ва-Шем» ждет официального приглашения от президента Украины для участия в «Диалоге правды во имя будущего».
Так кому же и зачем понадобилось реабилитировать батальон «Нахтигаль»?

[Сармат]

Легионеры из батальона «Нахтигаль» настигли беспомощного старика еврея, Львов, 1941 г. (из фолианта W.Poliszczuk. Dowody zbrodni OUN i UPA, Toronto, 2000)



5.07.41 г. Золочев. мальчик, семью которого расстреляли, будет убит офицером выстрелом в затылок

[Сармат]

Думаю, для исследователей истории "Нахтигаля" будут полезны и редкие фото первых шагов "Нахтигаля" на западноукраинских землях. Обнаружены на сайте, посвященном командиру 1 батальона полка "Бранденбург-800" Фридриху Вильгельму Хайнцу, которому был подчинен и "Нахтигаль".

Последние наставления ранним утром 22 июня 1941 г.,

"Нахтигаль", первые шаги по западноукраинской земле

Инструкции от командира Т. Оберлендера