4. У ГНІЗДІ «СОЛОВ'ЇВ»...

Коли на світанку тридцятого червня 1941 року батальйон «Нахтігаль» вдерся у Львів і розмістився в кількох будівлях міста, Яцеку Вільчуру, який проживає тепер у Варшаві, було п'ятнадцять років. Матері у нього не було. Померла. На плечі хлопчика звалилися турботи про сім'ю. Ось тоді він і почув уперше про «солов'їв» або «пташників», як ще називали солдатів «Нахтігаля» львов'яни.

— Назву «пташники»,— розповідає Яцек Вільчур,—населення вживало по відношенню до зрадників, переодягнених в мундири вермахту. Не знаю, чому саме так називали цей батальйон, але здогадувався, що це в зв'язку з тим, що на мотоциклах та автомашинах було намальовано силуети птахів. У «пташників» були німецька уніформа і німецькі звання. Розмовляли вони по-українськи, а на рукоятках тесаків були стрічки з вузлами жовто-блакитного кольору... Майже в кожній облаві, в кожному погромі, екзекуції обов'язково брали участь солдати цього батальйону. Через два дні після заняття Львова жителі уже знали, що «пташники», українська поліція, групи українських фашистів заарештовують людей по заздалегідь підготовлених списках. В перші дні заарештували переважно професорів, артистів, педагогів середніх шкіл, молодих ксьондзів, зв'язаних із студентським рухом.

Здесь на Вулецких склонах возле "Бурсы Абрагамовичей" расстреливали львовсих профессоров

...Вдень першого липня 1941 року, коли я проходив по Стрілецькій площі у Львові, біля мене загальмувала машина. Солдат у німецькому мундирі, який сидів у кузові, звернувся до мене по-українськи: чи не знаю я, де вулиця Чварткова, і наказав мені показати туди дорогу... Будинок, біля якого зупинилась машина, був уже зайнятий військовими. Перед ним стояв вартовий з автоматом. Молодший офіцер, якому я показав дорогу, дав мені коробку цигарок, півхлібини і наказав почекати його на вулиці. Через деякий час він повернувся з солдатами. Було також двоє цивільних, але з-під піджака одного з них виглядав ствол пістолета. Хвилину солдати придивлялися до мене, потім один запитав — чи немає у мене бажання заробити. Коли я відповів ствердно, він запитав, чи умію я підмітати, мити посуд і тримати язик за зубами. Я знову сказав «так», проте він порадив мені знайти ще одного «мікруса» (хлопчину). Сказав, що нам доведеться чистити чоботи, ремні. Я одразу привів з міста свого приятеля Криська. Нам дозволили спати у підвалі поблизу котельної і дали багато їжі.

Третього липня на світанку в казарми повернулася група солдатів, які розмовляли по-українськи. Чоботи і мундири у них були в глині й грязюці... «а деяких я помітив темно-іржаві плями. Один солдат прав під краном хустинку, залиту кров'ю. Всі вони розійшлися хто куди: одні—спати, інші—пити горілку. Від шостої до дев'ятої години ранку ми чистили їх чоботи, одяг і пояси.

Шостого липня солдати виїхали кудись з настанням темряви, а повернулися тільки о сьомій годині ранку і одразу пішли спати. Чоботи їхні були в грязюці. Наказали, крім чобіт, дочистити кузови машин. Чистити їх нам допомагав один з водіїв. Коли закінчили цю роботу, він пригрозив, що коли ми де-небудь проговоримося про те, що відбувається в будинку по вулиці Чварткова, нас застрелятьі викинуть у вбиральню. Тоді ж я знайшов у машині золотий перстень і віддав його шоферу.

...Таке ще одне свідчення одного з небагатьох чудом уцілілих очевидців таємних дій батальйону «Нахтігаль» у Львові.

5. ТАЄМНЕ СТАЛО ЯВНИМ

Оберлендер заявив на прес-конференції, що він був приданий командуванням вермахту батальйонові «Нахтігаль» 8 травня 1941 року строком на десять тижнів і що за той час, поки він керував батальйоном, «не було зроблено жодного пострілу і не було безчинств...» Всі викриття, що стосувалися його минулого, Оберлендер назвав «комуністичними звинуваченнями» і пригрозив судом кожному, хто буде їх поширювати. Він і не здогадувався, що знайдеться досить поважна особа, яка зуміє пролити яскраве світло на таємницю ночі 4 липня 1941 року...

В роки окупації графиня К. Лянцкоронська брала участь в роботі так званої «Головної опікунської ради» — благодійної організації, яка намагалась, за згодою німецьких властей, допомогти ув'язненим полякам. В січні 1942 року Лянцкоронська приїхала в справах опікунської ради в Станіслав. Про становище в місцевому комітеті цієї організації вона повідомила, зокрема, таке: «Дивний настрій. Всі там розмовляли тихо і поглядали на двері. Запитала: в чому річ? Сказали мені, що не можна поводити себе інакше, бо люди Кригера — скрізь. Повторили мені історію зникнення 250 інтелігентів Станіслава, яких захопив Кригер, як тільки очолив станіславеьке гестапо. Це були здебільшого учителі середніх і початкових шкіл, багато лікарів, інженерів, адвокатів...»

У травні 1942 року, після неодноразових спроб вияснити долю цих людей, Лянцкоронська була заарештована. На одному із допитів сам Кригер досить ясно дав зрозуміти, що доля її може скінчиться сумно.

«Потім Кригер запитав,— розповідає Лянцкорон ська,— що про нього думають у Станіславі. Я ухилилася від прямої відповіді. Знову почав казитися і повторив запитання. Тоді я сказала:
— Бояться вас! З вашим прізвищем зв'язують арешти 250 чоловік — педагогів, інженерів, лікарів.
— Тобто — польської інтелігенції, - обірвав він мене, сміючись і киваючи головою.
Я сказала, що особливий резонанс у Станіславі викликав арешт доктора Яна Кохая, який врятував життя чотирьом німецьким льотчикам. І, незважаю¬чи на це, теж зник безслідно. Подяка, що прибула з міністерства імперської авіації, його вже не застала.
— Подяку Кохай одержав! Вона пройшла через мої руки! — сказав Кригер.
— І, незважаючи на це, таку людину не звільнили.
— Яке відношення має одне до другого? Адже ми, коли починаємо вторгнення, завжди маємо готові списки тих, кого належить заарештувати. Так буває завжди. Ви знаєте, де це вже було... У Львові! Ви розумієте, що я маю на увазі? У Львові. Професори університету... Ха, ха. Сьогодні, коли пані вже ніколи звідси не вийде, можу вам це сказати! Так, в... (тут він назвав якийсь день тижня, здається мені,
четвер) о третій годині п'ятнадцять хвилин ранку...»

6. ЗЕМЛЯ В КРИШТАЛІ

Таємницю вбивства львівських учених приховували не тільки гітлерівці і їх кровні пособники з батальйону «Нахтігаль», її ревниво оберігали і ті українські націоналісти, до яких зверталися за допомогою розгублені, пригнічені горем дружини розстріляних учених.
...Весняна ніч 1960 року. На одній з окраїнних вулиць польського міста Глівіце ми сидимо в гостях у вдови стоматолога академіка Антонія Цешинського, вбитого пам’ятного ранку 4 липня 1941 року. Розалія Цешинська разом з своїм сином, доктором Томашем Цешинським, відновлює одну за другою подробиці тих страшних днів, коли у Львові чинив розправи батальйон «Нахтігаль».

Напевне, розуміючи, що до зникнення професури причетні й українські націоналісти, Розалія Цешинська звернулася тоді з просьбою про допомогу до колишнього колеги її зниклого чоловіка доктора М. Панчишина. Просила. Благала допомогти. Панчишин мимрив щось неврозумливе, відбувся загальними словами...
Хіба могла знати Цешинська, що майбутній агент СБ доктор М. Панчишин ще у Кракові був занесений Степаном Бандерою в списки бандерівського уряду як майбутній міністр охорони здоров'я «самостійної, суверенної України»! Хіба могла знати вона, що через кілька місяців після її візиту М. Панчишин напише вірнопідданий лист у Берлін з проханням відкрити у Львові медичний інститут, бо для цього уже є всі можливості, оскільки «небажані райху елементи з наукового світу вже ізольовані»!

За порадою друзів, Розалія Цешинська пішла наступного дня до митрополита греко-католицької церкви графа Андрія Шептицького. Проте і «його ексцеленція» граф Шептицький повів себе не краще, ніж його придворний лікар М. Панчишин, посилаючись на необізнаність і воєнний час, на те, що він не втручається «у мирські справи».

Хіба могла знати тоді вдова вченого, схиляючись перед дряхлим «князем церкви» і цілуючи його руку, Що в цей час поруч, за стіною, в капітулі на Святоюрській горі, орудує в своїй похідній канце лярії люб'язно запрошений митрополитом гауптман Ганс Кох, давній колега і друг Оберлендера по Кенігсберзькому університету, який приїхав у Львів за завданням Канариса «наводити порядок»!

По тривалому мовчанні жінка підводиться, йде у віддалений куток кімнати і приносить до столу велику кришталеву вазу з кришкою. Ваза ця дуже нагадує урну. Наче вгадавши наші думки, Розалія Цешинська говорить:

— Покійний чоловік Антоній, коли я подарувала йому на день народження цю вазу, завжди посміювався наді мною: «Вона схожа на урну, у неї ти коли-небудь покладеш мої останки». Випадково пожартувавши, він виявився правим! Я зібрала в цю вазу після смерті чоловіка землю з його могили і попіл із П'ясківні (яру, де гітлерівці спалювали трупи своїх жертв). Ось тут лежить земля Львова, полита кров'ю мого чоловіка...

Мовчки, не знаючи, що сказати у відповідь, дивимося ми на урну, яку тримає в тремтячих руках посивіла від горя вдова ученого з світовою славою.

Я знаю, що коли ці рядки й дійдуть до абверпрофесора Теодора Оберлендера, він зможе назвати їх «комуністичними звинуваченнями». Але кришталева ваза із попелом учених — реальність, І вона ніколи не дасть притупити нашу пам'ять, а попіл цей стукатиме у наші серця доти, доки на землі не щезне фашизм...