корявый переводУкраїнська героїка
28 січня 2009 року
Зимового ранку 29 січня 1918 на залізничній станції Крути виригнуті темними глибинами Євразії більшовицькі орди розпочинають наступ на позиції українських вояків.
Бридкі, замурзані фігури з азіатськими рисами обличчя, матюки, спиртовий перегар, обдовбані кокаїном комісари, які у божевільній істериці женуть всю цю оскаженілу наволоч на Київ. Брудні хвилі червоного наступу раз за разом натикаються на нечисельний загін молодих українців. Деяким з них ще нема і шістнадцяти, але могутній поклик крові, що привів їх цього ранку в Крути, компенсує нестачу військового досвіду. Вони діють інстинктивно, але розум їх чистий і свіжий. Постріл за пострілом - ще одна купка виродків стікає своєю брудною кров'ю у чистий український сніг.
Пацифістська Центральна Рада зробила все, щоб роззброїти Україну і саботувати процеси створення армії. Винниченко та інші ліберали і ліваки вбачали в більшовиках скоріше союзників, аніж ворогів, а українську державу вони навіть в планах не мали наміру будувати. Їх шкідницька діяльність стала прологом до геноциду української нації у ХХ столітті.
Сьогодні на подвигу української молоді намагаються спекулювати нащадки зрадника Винниченка з-поміж сьогоднішньої комуно-ліберальної лжееліти. Крім фальшивих плачів ці діячі полюбляють називати Героїв Крут дітьми, які нібито не знали, на що вони йдуть.
Назвали б ці боягузливі чинуші-хабарники дитиною, приміром, командира студентської сотні Омельченка, який холоднокровно повів своїх бійців в відчайдушну багнетну атаку проти в кілька разів чисельнішого ворога, аби прикриваючи тил, врятувати побратимів.
Або хай спробували дитиною назвати Аверкія Гончаренка, який починав свою особисту епопею боротьби за Україну командиром у бою під Крутами, а закінчував у вогняних бурях під Бродами у серпні 1944-го. Нехай ці любителі поспівати "Ще не вмерла..." на камери, картинно притиснувши до грудей свої пухленькі чиновницькі ручки, нетямущою дитиною наважилися б назвати учня сьомого класу Григорія Пипського, який почав співати національний гімн коли його розстрілювали. Учень сьомого класу Григорій Пипський не падав в ноги ворогам і не про що їх не просив. Він прийняв смерть як український воїн, ні на мить не засумнівавшись у абсолютній правильності своїх дій. І цей один його вчинок важить для нашої нації незрівнянно більше, ніж існування всіх тодішніх і нинішніх політиканів-паразитів разом узятих.
В той час, коли українці дають бій більшовикам під Крутами, в деморалізованому злочинною пацифістською політикою Центральної Ради Києві вулицю за вулицею, квартал за кварталом захоплюють ті, кого більшовицький переворот зробив авангардом своєї експансії. Демократичні зрадники і боягузи з Центральної Ради розбігалися, лишаючи Київ на розтерзання озвірілим нелюдам, які відчули, що прийшла їх година. Синхронний з наступом армії Муравйова січневий заколот здійснюють не студенти-очкарики з томиками Маркса за пазухами. Заколот виносить на поверхню найогидніших виродків, горлорізів, мародерів, збоченців і дегенератів, які тільки могли знайтись на просторах зогнилої імперії. Гамарнік, Горвіц, Іванов, Бош, Крейсберг - цей ряд прізвищ керівників заколоту звучить як удар фінкою в печінку, в цих прізвищах вже відчувається віддих Голодомору, енкаведистських катівень та сморід таборної баланди.
В січневі дні 1918 року на засніжених київських вулицях українські Січові стрільці під командуванням майбутнього провідника нації Євгена Коновальця не щадили виродків. Січові стрільці були останньою надією українців, тому не зважали на базікання політичних блазнів. Душевний спокій, впевненість в тому, що робиш святу справу захисту своєї нації, своєї честі, своїх матерів, дружин і дітей. І тому ніякої пощади до озвірілих від запаху крові скотів, які вилізли з своїх нір тільки для того, щоб вбивати, грабувати, нищити і загиджувати все навкруги.
Це була блискуча українська перемога. В таких перемогах народжується і кріпне нація. Удар, нанесений по українофобах в ті дні був настільки сильним, що їх нащадки і досі згадують січневий заколот із тремтінням. Не з писульок Центральної Ради починається історія українських перемог у ХХ столітті, а з багнетних атак під Крутами та вуличних боїв у зимовому Києві 1918 року.
Через 11 років після тих подій була створена Організація українських Націоналістів. Був заснований орден, який продовжив справу крутян і тих, хто придушував січневий заколот. Без лібералів і пацифістів, без зрадників і холуїв, без ідеологічної розмазні. Тільки чистота абсолютної ідеї, віддані бійці націоналістичної революції та вождь Євген Коновалець, єдиною помилкою якого у ті січневі дні було те, що разом з більшовицькою заразою він не очистив Київ і всю Україну від зарази винниченківської.
Андрій Іллєнко,
заступник голови Київської міської організації ВО "Свобода"
Украинская героика
28 января 2009 года
Зимнего утра 29 января 1918 на железнодорожной станции Крути виригнуті темными глубинами Евразии большевистские орды начинают наступление на позиции украинских воинов.
Безобразные, замазанные фигуры с азиатскими чертами лица, матюки, спиртовый перегар, обдовбані кокаином комиссары, которые в сумасшедшей истерике гонят всю эту взбешенную сволочь на Киев. Грязные волны красного наступления раз за разом натыкаются на нечисленный отряд молодых украинцев. Некоторым из них еще нет и шестнадцати, но могущественный призыв крови, который привел их этого утра в Крути, компенсирует недостаток военного опыта. Они действуют инстинктивно, но ум их чистый и свежий. Выстрел за выстрелом - еще одна кучка уродов стекает своей грязной кровью в чистый украинский снег.
Пацифистский Центральный Совет сделал все, чтобы разоружить Украину и саботировать процессы создания армии. Винниченко и другие либералы и леваки усматривали в большевиках скорее союзников, чем врагов, а украинское государство они даже в планах не имели намерения строить. Их вредительская деятельность стала прологом к геноциду украинской наций в ХХ столетии.
Сегодня на подвиге украинской молодежи стараются спекулировать потомки предателя Винниченко из сегодняшней коммун-либеральной лжееліти. Кроме фальшивых плачей эти деятели полюбляють называть Героев Крут детьми, которые якобы не знали, на что они идут.
Назвали бы эти трусливые чинуши-взяточники ребенком, например, командира студенческой сотни Омельченко, который хладнокровно повів своих бойцов в бесшабашную штыковую атаку против в несколько раз чисельнішого врага, лишь бы прикрывая тыл, спасти побратимов.
Или пусть попробовали ребенком назвать Аверкия Гончаренка, который начинал свою личную эпопею борьбы за Украину командиром в бое под Крутами, а заканчивал в огневых бурях под Бродами в 1944-августы го. Пусть эти любители поспевать "Еще не умершая..." на камеры, картинно прижав к груди свои пухленькие чиновничьи ручки, бестолковым ребенком отважились бы назвать ученика седьмого класса Григория Пипського, который начал петь национальный гимн когда его расстреливали. Ученик седьмого класса Григорий Пипський не падал у ноги врагам и не о чем их не просил. Он принял смерть как украинский воин, ни на миг не усомнившись в абсолютной правильности своих действий. И этот один его поступок взвешивает для нашей наций несравненно больше, чем существование всех тогдашних и нынешних политиканов-паразитов вместе взятых.
В то время, когда украинцы дают бой большевикам под Крутами, в деморализованному преступной пацифистской политикой Центрального Совета Киеве улицу за улицей, квартал за кварталом захватывают те, кого большевистский переворот сделал авангардом своей экспансии. Демократические предатели и трусы из Центрального Совета разбегались, оставляя Киев на растерзание озверелым извергам, которые ощутили, что пришла их час. Синхронный с наступлением армии Муравйова январский мятеж осуществляют не студенты-очкарики с томиками Маркса за пазухами. Мятеж выносит на поверхность найогидніших уродов, горлорізів, мародеров, збоченців и дегенератов, которые только могли обнаружиться на пространствах сгнившей империи. Гамарнік, Горвіц, Иванов, Бош, Крейсберг - этот ряд фамилий руководителей мятежа звучит как удар финкой в печень, в этих фамилиях уже ощущается вздох Голодомора, енкаведистських застенков и смрад таборної баланды.
В январские дни 1918 года на заснеженных киевских улицах украинские Сечевые стрельцы под командованием будущего проводника наций Евгения Коновальця не щадили уродов. Сечевые стрельцы были последней надеждой украинцев, поэтому не учитывали краснобайство политических шутов. Душевный покой, уверенность в том, что делаешь святое дело защиты своей наций, своей чести, своих матерей, жен и детей. И потому никакой пощады к озверелым от запаха крови скотов, которые вылезли из своих нор только для того, чтобы убивать, грабить, уничтожать и загаживать все вокруг.
Это была блестящая украинская победа. В таких победах рождается и кріпне нации. Удар, нанесенный по українофобах в те дни был настолько сильным, что их потомки и до сих пор упоминают январский мятеж с дрожанием. Не из писулек Центрального Совета начинается история украинских побед в ХХ столетии, а из штыковых атак под Крутами и уличных боев в зимнем Киеве 1918 года.
Через 11 лет после тех событий была создана Организация украинских Националистов. Был основан орден, который продолжил дело крутян и тех, кто подавлял январский мятеж. Без либералов и пацифистов, без предателей и холуев, без идеологической размазни. Только чистота абсолютной идеи, отданные бойцы националистической революции и вождь Евгений Коновалець, единой ошибкой которого в те январские дни было то, что вместе с большевистской заразой он не очистил Киев и всю Украину от заразы винниченківської.
Ответить с цитированием
Сообщение от allo
Стиль тот же. 
